2

Розплющую очі. Почуваюсь паршиво, в скронях гуде, не можу сфокусувати погляд. Тіло неначе не моє. Не можу контролювати свої рухи, відчуття наче мій лише мозок, яким зараз я і користуюсь. Відчуваю запах вогкої землі... наче в маминому підвалі опинилась. Стоп. Підвал? Нарешті до очей повертається зір. Перше, що я бачу чорну стелю, з якої капала вода. Помаленьку повертаю голову вліво - стіна, така ж чорна і сира. Роблю те ж саме тільки в праву сторону. Бачу маленьку кімнату, де немає нічого, окрім віконця та ліжка, на якому я власне зараз і лежу. Вікно, якщо його так можна назвати походило більше на отвір. Отвір виритий ложкою або якимось таким предметом. Жорсткий залізний каркас впивається в шкіру, залишаючи червоні сліди. 

Починаю відчувати своє тіло, підводжусь та сідаю на край ліжка. В голові починає виникати уйма питань. 

Де я? 

Чому я опинилась тут? 

Скільки часу перебуваю? 

Мене викрали? 

Хто мої викрадачі? 

Мене згвалтували? 

Накачали наркотиками? 

Мене не вбили? 

Чому? 

Чому я досі жива...? 

Починається паніка, я знову втрачаю контроль над своїм тілом, але тепер ще й над розумом. Мене всю трясе, виступає холодний піт. Я падаю з ліжка і лягаю на землю вже повністю не розуміючи ні ситуації в якій перебуваю, ні себе.Важко дихаю, стараючись заспокоїтись та перевести подих. Не час нюняти, треба думати. 

В кімнаті доволі темно, єдиний засіб світла це те маленьке віконце. Значить зараз вечір.

Оглядаю своє тіло. Точно пам’ятаю, що на мені було сіре пальто, яке я так любила. На мені лиш джинси та гольф. Хоч одяг при собі. Бачу синці та подряпини на руках, де-не-де виступає кров. Значить рани свіжі, а також значить, що я прийшла в себе доволі швидко.  

За роздумами чую, як рипнули старі двері...