Розділ десятий. Знищення

Два обличчя продовжували кружляти одне навколо одного, промовлені слова звучали все тихіше і тихіше, останнє, що вдалося нам підслухати, було таке:

        – Мені все рівно хочеться слухати тебе, – сказало друге обличчя.

        – Це, скоріш за все, через ріку. Вона заставляє говорити.

        – Тоді, говори зі мною.

        – Як довго це триватиме? – запитало перше обличчя, змінюючи колір на яскраво червоний.

        – Раніше я би сказав, що вічність або дві вічності.

        – А тепер?

        – Тепер скажу, що не знаю, але хочу якнайдовше слухати тебе. Навіть якщо мій світ швидко зникне, навіть якщо твій світ мене не врятує, навіть якщо всьому настане кінець і не залишиться нічого.

        Невдовзі вони навчаться говорити так, щоб ніхто не чув. По-їхньому це називатиметься відсіканням голови.

        – І що ти робитимеш? – запитав Грицько.

        – Ти ще не відповів на моє запитання. Хто справжній автор?

        – Я, – відразу кинув Грицько.

        Заграві не залишалося нічого іншого, як повірити на слово. В принципі, це питання не надто його хвилювало. Він викинув недопалок і вони вдвох повернулися до кухні, де на них чекало напівкисле вино.

        – По четвертій?

        – Звісно, ще питаєш, – погодився Гриць. – Очевидно вина не вистачить на цілу кляту ніч.

        – Ще встигнеш до пекла, – пожартував Заграва, та щось зовсім не було смішно. – Я знаю, що ти хочеш сказати, воно аж вертиться в тебе на язиці. Давай, говори вже!

        – Добре, якщо просиш.

        – Ну ж бо!

        – В цьому романі немає нічого містичного чи диявольського, як і чогось протилежного за своєю суттю…

        – Стоп! – зупинив його Заграва. – Я хочу, щоб ти все-таки презентував мені шосте перевидання!

        – На жаль, – вдавано сумно мовив Грицько. – Прочитати першу сторінку вже не вийде, бо вона полетіла в Підземелля.

        – Куди-куди? – не зрозумів Сашко.

        – Гаразд, я влаштую тобі презентацію, але не обіцяю, що після неї тобі не захочеться померти.

        – Спробуй! – гукнув Заграва, наливаючи по наступному колу. Вже п’яте? – Давай вип’ємо за кляте натхнення, яке не покидає тебе навіть в найважчі періоди життя, як ось зараз, яке покірно вилазило зі своєї печери кожного разу, коли ти клацав пальцями.

        – Щось ти перегинаєш, – відчув тяжкість на душі Грицько. – В такі моменти краще не говорити зайвого.

        – Правильно, – несподівано тихо сказав Заграва. – Як казав один незнайомець давним-давно, всіх нас забудуть! Вип’ємо ж до дна цей трунок!

        Вони випили.

        Випили вшосте.

        Всьоме.

        Вдесяте.

        Чорт забирай, не важливо вже скільки келихів вони перехилили, бо починається остання презентація! Остання у світі! Ви більше ніколи не побачите і не почуєте чогось подібного! В жодному цирку! Ніде! Ви станете свідками того, як одна людина переверне ваш світ! Ви станете очевидцями надзвичайного подвигу, карколомного звершення смертного і вічного Автора, його сходження на вершину паломництва і таке ж відчайдушне падіння в стокляте око зневіри і в зміїну шкіру, з якої вже не вибратися ненароком забувши душу, бо хто прагне висоти – прагне глибини, а вона ніщо інше як гострота, що НАБЛИЖАЄТЬСЯ до майстерності на кінчику леза. Обережність сьогодні не завадить! Вдихніть глибше, видихніть якомога менше, затримайте повітря в легенях!

        І Грицько вийшов, похитуючись, з-за столу з наповненим келихом. Він не відчував ні простору, ні часу – достоту нічого. Довкола тільки непроникна, густа і смоляниста темінь, темрява, що проникає в найтонші капіляри душі, наповнює їх своїм диханням, також густим і смолянистим. Стіни розсунулися до безкінечності, знизу, якщо глянути, можна побачити одну порожнечу, над головою також можна побачити порожнечу. Тиша – ще один дріб’язковий атрибут, про який тоді говорив Заграва. Між іншим, Грицько так і не зрозумів, чи той тунель йому примарився, чи дійсно вони разом ішли кудись. Тобто, в підсумку, тунель повинен був закінчитись, потрібно було лише продовжувати йти, не зупинятись. Або зупинятися, але продовжувати рухатись. А сталося щось дуже дивне.