Розділ дев’ятий з половиною. Ти досі є

        Грицько б також зник якби міг, проте щось не відпускало його, якась обіцянка, яку він, хоча й не пам’ятав, але мав виконати, якась незавершена справа, що не відпускає його душу шукати кращих обріїв, мовби він привид, що не може знайти спокою. Тому одного дня Грицько, трохи оговтавшись од важкого сну, сів за письмовий стіл, за яким просидів, працюючи, не одну годину, не одну ніч чи осінь, бере «66» і повільно вириває аркуш за аркушем. Спалити цю книгу було б занадто швидким задоволенням і розкішшю. Він хотів повільно знищити її, бо прийшов час знищувати, як колись прийшов час писати, повільно, зважуючи кожне слово, адже Грицько відчував вагу кожного слова і ціну, яку доведеться заплатити.

        Думка знищити книжку, нехай хоч один її примірник, з’явилася в нього ще раніше, власне, якраз того вечора, коли повинна була відбутися презентація вкотре перевиданого першого роману. Грицько відчував наближення чогось неминучого, але він ніяк не міг подумати, що це наближення стане якимсь справді неминучим і болісним.

        Грицько ще прочитав уголос: «Найкращий спосіб забути старе життя – почати нове. Тому найперше, що я зробив того чудового весняного ранку виглядало дещо несподівано». Усміхнувся, бо вперше за багато років відчув полегшення: нарешті прокляття розвіється, мов попіл на вітрі, а темрява розсіється, мов розвіяний на вітрі попіл.

        – Що ти робиш? – запитало перше обличчя.

        Друге обличчя розплющило очі, ніби після довгого сну, і знесилено мовило:

        – Відсікаю голову.

        – Давай я тобі допоможу, – запропонувало перше обличчя і засіяло яскравими променями.

– Я говорив, що ти не помреш, – спокійно сказало друге обличчя. – Смерть приходить до всіх і рано чи пізно забере кожного, але існуємо ми, ті, що посередині, у вічній непевності, на волосині від повного чи часткового гріхопадіння, на волосині від повного чи часткового просвітлення…

        – Я згадала! – зраділо перше обличчя. – Я читала це в тій книзі, яку я уявила, а її насправді не існувало.

        – Все ж існує, – сказало друге обличчя.

        – Існує, – повторило перше. – Саме тому я не померла, бо я не можу уявити власної смерті.

        – Ти знову перебільшуєш, – спохмурніло друге обличчя. – Не можна применшувати значення смерті. Хоча ми трохи в іншому світі, в якому немає таких понять як життя і смерть.

        – Понять? – запитало перше обличчя.

        – Так, – впевнено мовило друге. – Ми можемо розмовляти до безкінечності довго, наше натхнення проникає в нас. Відносність – наша мова.

        – А як щодо послідовності?

        – Ти знаєш відповідь.

        – Ні, не знаю.

        – Послідовність, як і повтори, зникне, перестане існувати. Я вже говорив, що чорний кіт може перебігти дорогу неочікувано, але також він може перебігти її передбачувано. Проте, якщо піти іншою дорогою, чорного кота взагалі можемо не зустріти.

        – Ти зараз нагадуєш мені один комедійний фільм… – сказало перше обличчя.

Світло, що випромінювало перше обличчя, зробилось ледь рожевим. Воно зігрівало їх обох.

        Грицько згадав день, коли вирішив почати нове життя. Хоча нічого в нього не вийшло, втім все сталося так, як він хотів. Було важко, але ж було й легко. Бо поруч із темрявою завжди іде світло, а поруч з тобою завжди іде той, кого ти ще не зустрів, але обов’язково зустрінеш, і не потрібно сумніватися, як Заграва, який не хотів вірити, що в його житті може статися щось прекрасне. Сумніви в нас самих і їх треба проганяти, посилаючи до біса раз і назавжди. Сумніви не приносять нам ніякої користі, в кращому випадку вони підтверджують наш здогад, як було з Яном Карамелянським. Тому будь рішучим, внутрішньо вільним і позбавленим нав’язливих стереотипів. Підійти до когось посередині моста і зупинитися неможливо? Все можливо.

        Не кава починає новий день, тим паче, не сонце, що сходить на краєчку обрію. Не хмари дають відповіді на запитання; не вода тече до моря чи ще більшої річки, в яку вливається; не сни провіщають щастя, як прогнози погоди не передбачають погоди над відсіченою головою; не ти прокидаєшся зранку, намагаючись то пригадати сни, то позбутись їхньої павутини в залежності від того чи хороший сон приснився, чи поганий; не ти заварюєш каву, що так смачно пахне, вливаючи абрикосовий аромат в басейн твоєї кухні чи кімнати, де й підлога – то не підлога, а трав’янистий килим, як отой, що червоний індійський; не ти відчуваєш м’яку тканину трави; не ти намагаєшся дотулитися обличчям до неї, впасти долілиць, відпочити і набратися березових соків, вересневих променів чи грудневих цукерок, що сиплються з неба, як сніжинки; все це не ти, не ти, не ти прагнеш дістатися кінця сюжету, набравши повні кишені слів, бо їх потрібно залишити позаду, мов усе зайве, їх потрібно розсипати, щоб вони, слова, впали в траву, в червоний ґрунт літаючих килимів; щоб вони, слова, змішалися з гумусом і підживилися джерельними водами і дощовими черв’яками; щоб вони, слова, нарешті проросли в землі, в тобі, з твоїх доспілих очей; щоб вони, слова, зів’яли і примерзли ранковою пліснявою на початку грудня чи наприкінці листопада, це не ти, це не ти, все це не ти, але й ніхто інший. Просто не ти.