Розділ дев’ятий. Ти є

Кілька тижнів минуло з того трагічного вечора. Тепер, коли він думав про Олю, то згадував лише найсвітліші моменти з їхнього щасливого подружнього життя, такого короткого і якось передчасно обірваного. Він нікого не проклинав, просто існував, як тінь, що залишила тіло і з якоїсь причини не змогла повернутися назад.        Рятувала фраза «ти є», що означала: ти поруч, ти нікуди не зникла, ти не покинула мене, ти не полишила нашу скромну кімнату, в якій я любувався тобою, а ти робила щось безглуздо-прекрасне, ти не розтанула, ти не розбилась, ти ще повернешся, ти ще натиснеш на клямку і відчиниш двері, ти ще ввімкнеш несподівано світло вночі, коли я спатиму, ти ще чекатимеш, поки я готуватиму каву на кухні, ти ще будеш присутня і відсутня в моєму житті, але будеш, бо ти є і нікуди не поїхала, не пішла, наприклад, в магазин чи в аптеку за таблетками від головного болю, ох-х, це мені потрібні таблетки від головного болю і не тільки від нього, а ще від самозникнення і самозаперечення, від настирливих думок вкоротити собі віку абощо.

Причин для занепаду так багато, що я занепадаю просто так, бо іншого варіанту не бачу, бо нічого не бачу, тільки розбите скло і розбитий на мільйон крихітних скляних піщинок подих, і я задихаюся, адже мені стає боляче в легенях, коли я думаю, що ти не дихаєш, я сам стаю розбитим на мільйон дрібних піщинок, бо твій подих розбився, бо я був частиною твого подиху, бо я сам ним частково дихав.

Дихай, кажу! А ти не дихаєш. Дихай, кажу, до бісової матері! А ти не дихаєш. Ти не помреш, кажу. А ти мертва. Дихай, кажу ще раз, хоч сам не дихаю. Таки-так: тоді я теж помер. Двічі, як мінімум. Смерть не розлучила нас, ні. Але вона забрала тебе в мене, вона залишила мене ні з чим і сказала: «Кінцева зупинка». Очевидно вимагати продовження руху до якоїсь неіснуючої наступної зупинки я не мав права. Залишилося вийти з автобуса чи трамвая, вийти і загубитися в місцевих вуличках.

Відверто кажучи, я проклинаю той день, коли зустрів тебе, бо зустрівши тебе на мості, я прирік тебе на смерть, а себе – на довгі безсонні ночі і червоні від недосипання склери. Якби хтось сказав тоді, що не варто продовжувати, я би зупинився. Але якби хтось сказав мені, що станеться ось так, я би не повірив, адже тоді мені здавалося, що прекрасніше не може бути, що будь-які проблеми зникнуть самі собою, обійдуть нас або принаймні не звернуть на нас уваги, а якщо і звернуть, то ми подолаємо їх разом, бо ти любила мене, а я – тебе, наше  життя ми ставили вище за будь-які недомовленості і втрати, проте, в будь-якому разі, ти б померла.

        Пам’ятаєш, я розповідав тобі про кістляву пані? Так от, вона таки підслухала мої слова, вона знала, що ти не боїшся її, що не чекаєш від неї попереджувальних сигналів, що готова прийняти її тільки-но вона заявиться на порозі і скаже своє довбане «вже час».

        Ти є, звісно, ти є. І цими рядками я ще один раз підтверджую факт твого існування. Мені снилося різне існування: птахів, дерев, тварин, незрозумілих мені істот, будинків, вулиць і цілих міст, врешті снилося власне існування, я бачив його глибину і виразно відчував його справжність, насиченість тим невідомим, за межі чого я не можу сягнути, як би не намагався відшукати  суті слів. Метаморфоза землі і вогню, розплавлені кристали віри і надії, струхнявілі кістки і черепи монахів, які так довго молилися, що їхні молитви досі відлунюють у порожніх очницях, зміна дощу на снігопад, а падолисту на цвітіння, гнів і приборкання хвиль, що накочуються звідусюди, не маючи первинних принципів кінця і початку, причини і наслідку, механізовані дійства, що виглядають так, наче маріонетки ожили, напились волі і натхнення, снують туди-сюди, підходячи до краю сцени, думаючи, що це провалля або кінець світу, захоплено вдивляються в порожній зал і гадають, що звідти до них промовляє тиша і світять недосяжно-манливі зорі. Маріонетки вчаться відчувати світ навколо себе, всотують в себе звуки й образи. Вони хочуть навчитись жити, думати і знаходити відповіді на найпростіші запитання, що так тривожать їхні крихітні душі.

        Про що це я? Про все, що не міг зрозуміти до цієї пори, що не міг сформулювати в таку чітку і зрозумілу послідовність. Можливо, я лише хочу очиститись і не знаю кращого способу, аніж навіювати хворобливі образи, змішувати фарби – червону і зелену, золоту і синю, ще червоної, ще трохи блакитної і білої – з мене б вийшов чудовий художник. Для мене, насправді, є тільки два кольори: чорний і білий. Решту я би діставав, змішуючи чорний з білим. Нічого складного в цьому немає. 

Заграва таки вижив, нікуди він не зник. Грицько кілька разів телефонував товаришеві, але той не піднімав слухавки. Очевидно, відчував невимовну провину за те, що сталося, адже саме він викликав таксі, саме він. Чи могло все статися по-іншому? Могло, адже не всі дороги ведуть до Риму, котрась точно б привела їх до щасливого кінця, а якщо не щасливого, то бодай не такого трагічного.

Заграва не покидав власної домівки, а якщо й подавався кудись надовго, то, скоріше всього, зливався з натовпом, перетворювався одразу на все, відтак постійно змінювався, мов хамелеон, що ганяється за власним хвостом. Дивна річ, але що станеться тоді, коли хамелеон подивиться у дзеркало? Ким він стане? Собою чи своїм відображенням?

Як би там не було, Заграва надійно зачинився у внутрішній фортеці. Грицько чув, начебто він пише якийсь роман, випалює по дві пачки цигарок на день і готується лікувати рак легень, бо зустрів посеред вулиці циганку, яка так йому і сказала: «Ти захворієш на рак легень». Втім, про це не важко здогадатися, якщо бачиш, що Сашко палить і палить. Можна сказати, що в певній мірі він справді перетворювався на дим, легкий і синій.