Розділ четвертий. Фенікс

Грицькові тепер близько тридцяти двох з половиною років. Зараз важко пригадати все до дрібниць. Більше того, ми не можемо, попри прозовість життя, його сюжетність і послідовність (ніби життя кудись пливе), простежити за всіма неочікуваними й більш-менш непередбачуваними подіями й поворотами, або описати вечір після першої презентації скромної книжки маловідомого автора чи, наприклад, наступні кілька тисяч вечорів, що деколи минали безслідно, а іншим разом – болісно, залишаючи глибокі борозни, надовго закарбовуючись у пам’яті.  

        Проте, після роману «66» письменницька кар’єра Грицька стрімко пішла вгору, один за одним видавалися нові романи, які не вирізнялися гостросюжетністю, але кожного разу отримували десятки захоплених відгуків. Дедалі більша кількість читачів виявляла зацікавленість як до автора, так і до його творів. Насправді життя Грицька не сильно відрізнялося від часів, які описує попередній розділ. Успіх найменше його хвилював. Сьогодні він є, завтра є, а післязавтра вже нема, тому потрібно цінувати те, що маєш зараз і не жалкувати, коли воно зникне.       

        – Ти став відомим! – захоплено вигукував Заграва кожного разу, коли зустрічав Грицька де-небудь посеред вулиці.

        – Після презентації, на якій ти був модератором, – парирував Грицько, вдячно потискаючи Заграві руку.

Такі зустрічі не тривали довго з двох причин: по-перше, Грицько не любив світські розмови просто неба, а, по-друге, після успіху Грицька, Заграва змінився. Але ж усі змінюються з часом, змінюються неминуче й безповоротно, дорослішають, отримавши чималий досвід, тому не можна винити Заграву тільки в тому, що він відчуває несправедливість по відношенню до себе. Тобто, передовсім, його непокоїв той факт, що про нього, його творчість, знає дуже мало людей, якщо взагалі знає: це можуть бути сусіди, кілька знайомих і ті родичі, яким поки що не наплювати на його долю. Можна сказати, що ситуація критична, але в загальному вона нічим не відрізнялася від звичайної буденної ситуації. Тобто – все нормально.

        Оля завжди підтримувала чоловіка, а він завжди підтримував її.

        – Я сьогодні ледь не зомліла, – мовила Оля, – мабуть, тиск низький.

        – Мабуть, – погодився автоматично Грицько.

        – Що ти читаєш? – запитала вона, присівши поруч і пригорнувшись до його плеча.

        Грицько показав обкладинку, на якій писало: «Шосте видання культового роману!».

        – Зрозуміло, знову.

        – Знову, – повторив Грицько. – Невдовзі будемо святкувати річницю.

        – Шість років?                                                                   

        – Так.

        – Це якась істерія, – невдоволено пробурмотіла Оля. – Скільки це триватиме?

        – Просто не думай про це, – заспокоював Грицько.

        – Тобі легко говорити.

        – Це лише одна зустріч.

        – Де буде повно шісток…

        – Ти ревнуєш мене до чисел?

        – А ти тільки те й робиш, що читаєш власні перевидання!

        Грицько підвівся, почав ходити сюди-туди.

        – Мені не хочеться сваритися через такі дрібниці.

        – Ось так тепер ти називаєш наші сварки?

        – Ні, я називаю так твої… – Грицько затнувся. – Тобто нам не обов’язково підвищувати один на одного голос, ми ж нормальні люди. Можемо говорити так, щоб інший почув…

        – Я просто не можу зрозуміти, що ти там шукаєш! – Оля показала рукою на книжкові полиці, напхом напхані книжками. – Якби ти стільки часу приділяв мені!

        – Господи! – крикнув Грицько. – Хто ж тобі уваги не приділяє?!