Я довго дивився просто вниз, на каламутну воду, мокре каміння і якесь мотуззя. Праворуч, ступаючи по великих валунах, ходив безхатченко, шукав порожні пляшки, а те, що не відповідало предметам його пошуків, просто піднімав, розглядав з усіх боків, певно, міркуючи про можливе практичне застосування, а потім зневажливо викидав, ніби щойно тримав щось огидне, до того ж непридатне ні для чого. Обдертий і брудний, він побрів вздовж берега, час од часу зазираючи в кущі, нахиляючись, кашляючи.
Я втомився дивитися за безглуздою руханиною цього нещасливця, перевів погляд на гілляку, що вперто застрягла впоперек ріки, витримуючи тиск води, не поступаючись. Розгледіти щось у каламутній воді я не міг.
Так земля очищується від бруду.
Ось так стояв і думав, аж поки дівчина, що безшумно зупинилася поруч, не промовила:
– Де ти був?
По-перше, я не зрозумів чи вона до мене зверталась, чи до когось іншого, а, по-друге, саме запитання збило мене з пантелику: як можна так просто підійти й запитати що-небудь у незнайомої тобі людини, до того ж людини, яка стоїть на мосту, спостерігає за безглуздістю й думає про брудну воду як про напрочуд дієвий спосіб очищення?
– Блукав, – відповів перше, що спало на думку. – А ти де була?
– Поруч.
– Твоя присутність для мене була невідчутною… – поскаржився я, бо відчував якусь незрозумілу образу. – Ти тільки-но тепер з’явилася. Чомусь тільки-но тепер.
– Я завжди була поруч.
– І зараз поруч? – я не вірив власним очам.
– І зараз… – тихо відказала дівчина.
– І потім будеш поруч? – все ще не вірив я, гадаючи, що немає нічого мінливішого за майбутнє.
– І потім.
– А докази?
– Їх не потрібно, – ще тихіше, але твердо мовила дівчина.
Я запитав чому, але відповіді не отримав, натомість вона назвала своє ім’я. Мені здалося, що кращого доказу я не міг отримати, бо коли людина називає своє ім’я – вона кладе на твою долоню ключ. Хоча ні, не так, вона кладе на твою долоню клаптик білого паперу з адресою, куди можна прийти, приплентатись пізньою весною, щоб, приміром, сказати «доброго ранку» чи побажати гарного дня, чи нагадати про якусь недбало забуту, залишену річ на якій-небудь полиці твоєї душі в минулому житті.
Я зрозумів увесь потенціал подарованої мені можливості. Прийшов час діяти, а не спостерігати за плином речей (ніби речі пливуть).
– Як тебе звати? – запитала вона, обережно підіймаючи погляд.
– Григорій, – сказав я, відчуваючи її тривогу.
– Я боюся смерті… – ні з того ні з сього сказала вона. – Смерть приходить і забирає з собою того, хто тобі найдорожчий, нікого ні про що не запитуючи. Просто приходить і забирає з цього світу подалі. Подалі від нас, від нашої планети, що, мов крапля в пустелі, бовваніє в космічному просторі.
Грицько розуміюче опустив погляд, всередині щось стиснулося, а потім те «щось» вистрибнуло й полетіло, сховавшись за деревами, хмарами, розчинившись у краєвиді.
Дівчина продовжила:
– Я не хочу порівнювати, але чому, наприклад, у нас, людей, є образ смерті у вигляді кістлявої пані в чорному балахоні, а образу життя, протилежного смерті, нема? Чи я помиляюся? Чому смерть – це якась конкретна містична істота, а життя – це все, що ми бачимо, й образи його настільки різноманітні й неосяжні, що й потреба в одному загальному образі відпадає, мовляв, що б не сталося – все буде гаразд, бо життя перемагає смерть, а добро – зло? Може, все трохи по-іншому: смерть, себто кістлява пані, чинить добро? А життя – всеохоплююча посмішка убивці, всуціль несправедлива в людському розумінні гонка?
– Не знаю, мені здається, що смерть – це ще один образ життя, згусток того неусвідомленого, чому немає назви.
– Думаєш, тільки неусвідомлене може бути неназваним?
– Хтозна, може… Все інше – вже назване. Є слово «любов», є багато інших слів, включно з такими, котрі означають абстрактні поняття, неіснуючі, проте вони стають суб’єктивно існуючими, вони літають десь над нами.