Розділ другий. Променад

Постукування, ритмічні постукування нагадували скрапування з дахів води, коли (повільно!) сніг так швидко тане одного сонячного ранку. Ми не встигаємо зорієнтуватися, не розуміємо, що бурхливе весняне очищення, буяння життя, розквітання енергій, запахи есенцій і сперми – все це є отим пульсуванням, ритмізованим шаманським танком, кружлянням по прямій, що веде в нікуди, бо всі дороги ведуть до Риму, до епіцентру внутрішніх течій. Все це є отими краплями, що стрімко, одна за одною, з’являються на мить, засвідчивши в собі відблиски великої зірки, і зникають у темряві, що зовсім не є темрявою, бо світло долітає навіть до найтемніших куточків, навіть якщо наші зіниці розширені до незвичності, напружені в тривкій глині споглядання за зовнішніми ознаками. Ми бачимо те, що вже померло й ніколи не відродиться. День – це насправді ніч, а ніч – це насправді відголоски вчорашнього дня.

Щиро кажучи, варто зупинитись, інакше парадоксальним чином дійдемо до того, з чого почали, а, попри віру в коло й циклічне повторення, ми все-таки бажаємо бачити сенс. Для чого нам примножувати сумніви безглуздості, запам’ятовуючи всі невідповідності, ніби колекціонери похибок. Бо якщо побиватись через кожну дрібницю, якщо зважати на кожне семантичне падіння, якщо боязко відштовхуватись від твердої землі кожного разу, коли бачиш промені сонця або їхнє віддзеркалення, безповоротно втрачаєш те, що, мабуть, єдине виправдовує наше існування, нашу безглуздість і сяку-таку причинність. А такої розкоші ми не можемо собі дозволити.

– Попереду йде дівчина. Мабуть, вона, як і я, вирішила прогулятися. Кроки розмірені, неквапливі. Я не намагаюсь пришвидшити чи сповільнити свій хід, тримаюсь на відстані, однак думки про неї одразу залопотіли в моїй голові. Що мене в ній приваблює? Темне хвилясте волосся, довгі руки, сукня, що дозволяє побачити більше, аніж дозволено простому пішоходу. Хоча звідки мені знати скільки дозволено побачити простому пішоходу. Що мене інтригує? Обличчя, лінії брів, чутливість погляду, пронизливість того ж таки погляду, його глибина й грайлива стриманість.

Ось так розмірковуючи, я й не помітив, як зрівнявся з нею, опинившись майже поруч. Периферійним зором встиг побачити розмиті контури обличчя, світле чоло й лілові пелюстки вуст, що містично засвітилися в темряві.

Але, звісно, все це – перебільшення. Все це, звісно, прикро. Якесь самонавіювання, непотрібність, зайва руханина серця й напруженість мізків. Після того, як я опинився вже далеко попереду, моя тимчасова закоханість у неясність образу перетворилася на іронічну посмішку:  «Ти думав, що доля зведе тебе з нею? Так ось же! Звела! А ти пройшов поруч, затамувавши подих, мов останній боягуз».

        Все просто, думав я: вдаєш, ніби вона тобі не цікава, взагалі можна спробувати показати, що життя для тебе банальна річ, якої ти легко зрікаєшся, віддаєш у надійні руки, себто її руки. Головне зберігати спокій, без щонайменшої паніки йти собі прямо, не обертаючись кожного разу, коли тобі здається, що це доречно й необхідно. Велика ймовірність того, що їй ніхто не потрібен. Не меншою є ймовірність, що й тобі ніхто не потрібен.   Отже, ви цілком можете бути один одному непотрібні, не здогадуючись про те, що, власне, робить вас такими близькими. 

        В якийсь момент я обернувся, але позаду вже нікого не побачив. Панічно згадуючи останні побачені кадри, розгублено вдихаючи повітря, що зосталось після її присутності десь позаду, не знаючи що робити, я зупинився й стояв так, вже не чекаючи на диво.

Подумки я вже підраховував завдані збитки: тиждень у прострації, два тижні в депресії, місяць на одних лише цигарках і каві, два місяці блюзнірських спроб подорожування в часі, півроку ніяких контактів з реальністю, три роки без посмішок, чотирнадцять років без імені, без особистості, без чітких фізичних і душевних контурів, абсолютна самотність на дні якої-небудь реліктової пустелі, на дні якого-небудь мертвого моря, абсолютна абсолютність абсолюту. При цьому кожну таку  фразу можна продовжити на скільки завгодно, адже в будь-якому разі не обійдеться без жертв і драм, адже в будь-якому разі не обійдеться без повного обезкровлення і…

        Я був готовий до всього, тільки не до наступного. Дівчина вийшла з магазину, ніби нічого не сталося. Ну, якщо бути точним, то й справді нічого не сталося. Дівчина обережно ступала по сходах – всього  кілька сходинок, а скільки віри в кожному кроці...

Мої руки затремтіли.

Заграва сидів нерухомо, нахмуривши брови й погладжуючи раз у раз бороду. Очевидно, останні слова справили на нього неабияке враження, бо, здавалось, зараз станеться одне з двох: або він розплачеться, або запитає щось в автора. Виходячи з якихось особистих міркувань, Грицько очікував другого, хоч не виключав першого.

– Прочитаний тобою уривок суттєво відрізняється від того, де ти описував абстрактні речі: натхнення, відносність, послідовність. Зараз бачимо перед собою звичайну картину. Чому такий різкий перехід і чи взагалі слушно говорити про якусь цілісність?

– Насправді це одна картина, – мовив неохоче  Грицько, – неподільна.

– Розкажи, будь ласка, більше про той період, коли писалась книга.

– Тоді потрібно написати ще одну книжку, щоб було зрозуміло, чому я написав так, як написав, а не інакше.