Замість вступу

– Доброго дня всім, хто завітав на презентацію, адже ви могли пройти повз, аби, приміром, випити гарячого шоколаду або зігрітися чимось міцнішим, могли скоріш втекти від не настільки, зрештою, холодного січня додому, де на вас чекають, щонайменше, рідні стіни. Тож, дякую за можливість дивитися на вас і говорити. Втім, час для розмов ще буде. Під час читання ви почуєте різні звукові інсталяції. Про них, ясна річ, не розповідатиму. А поки, як ви можете спостерігати, тривають організаційні приготування, розповім про книгу, яку тримаю в руках.

Називається вона «66», і нічого містичного чи диявольського в ній немає, як і чогось протилежного за своєю суттю. Можна назвати її щоденниковими нотатками, що писалися в різні періоди року і доби. Наприклад, ранньою весною або влітку, пізньої осені або взимку. Загалом, якщо глянути на якусь невидиму статистику, більше писалося вночі. Часто я був змушений робити перерви, братися за недочитані книги, які все одно залишалися недочитаними. Тобто, коливаючись поміж власною творчістю і творчістю інших, довелося все-таки зайняти якусь вичікувальну позицію: нічого не писати, нічого не читати.

До того, як почав писати «66», більше трьох років жив з думками про неї. Це був інкубаційний період, протягом якого я не написав жодного слова, жодного речення, проте всіма можливими й неможливими способами ця книжка, – її ще ненаписані слова, образи, структурні конструкції, лагідні ранкові нашіптування, відлуння голосів незнайомих людей, її безкомпромісне безсоння й такі ж безкомпромісні, скажімо, ерекції, – все це перманентно нагадувало про свою присутність, ніби тільки я можу чимось зарадити тому безсонню й тій ерекції.

Кожного разу, йдучи по вулиці, я думав: «Про що писати? Якою має бути книга?». І не знаходив відповіді, але шкірою відчував, що вона, та відповідь, пропливає, неначе сіра хмара в синьому морі, потрібно лише підняти погляд і побачити її. Або зіграти свою роль у ляльковому театрі якогось божевільця, а опісля, опинившись посеред звалища, лежати ось так і дивуватись, завбачивши хмари, що пропливають у синьому морі, і які, як ми знаємо, цілком слушно можна назвати відповідями.

Життя тривало. Я знайомився з жінками, спав з ними, деколи прокидався сам-один у порожній квартирі, пригадував, поки ставало терпіння, давно забуті імена і знову засинав, не без розчарування з’ясовуючи пізніше, що квартира «досі», а за великим рахунком «все ще» порожня. Найголовніше те, що я залишався собою в той час, коли все довкола мене змінювалося. Мабуть, це якийсь неписаний закон природи, згідно якому люди виснажуються, втомлюються від постійної гонитви за тим, чого їм не вистачає: любові, взаєморозуміння і часу. Впевнений, що список незадоволених бажань можна продовжити до безкінечності.

Я бачив цю безглуздість, споглядав за кожним її кроком, невмотивованим рішенням, які аж ніяк не можна назвати спонтанним романтизмом. У кінцевому результаті люди більше втрачають, аніж знаходять. Повільно зникають, не помічаючи відсутності кінцівок, голови, почуття гумору, а хвороба непомітно прогресує, завдаючи чергових неприємностей, таких малопомітних і незначних, що смерть виглядає прекрасною перспективою, а саме життя не вартим того, аби ще раз народитися.

Непомітно минав рік за роком. Хоча, ні: звісно, я бачив як тане сніг, як виростає молода трава, як зеленіє простір, врешті, як він, простір, хмарніє й замикається сам у собі з приходом перших днів грудня. Все це я бачив чітко, але зміна кольорів і звуків більше не займала мене, ніяким чином не торкалася, ніби існували окремо я й окремо вони. Тому це була моя особиста непомітність, непричетність. Але, як я вже говорив, життя тривало, і це я ще був спроможний бачити. О, вже готово? Тоді – вмикайте.