Пізнання

Величезне питання тривожило його розум. Ким вони будуть? Завойовниками, чи друзями? Носіями миру, чи хижаками? На ці питання в нього не було відповіді. А рішення було потрібніше за воду. Потрібне просто зараз.

Багато хто і так сумнівається в тому, що він займає правильне місце. Йому ж всього 27. Хоч і живе він не будь-коли, а саме в Новий час та все ж… А йшов 2144 рік від Різдва Христового і 51 рік Нового Часу.

Та все ж він – кращий з кращих. Він, який пройшов всі тести найкраще за останні 30 років. Так, йому всього 27, але він керує великою країною і він має приймати це рішення. В ньому можуть сумніватися, але заперечити… Ні, заперечити не посміє ніхто.

Ідучи, майже фізично відчував на плечах новий тягар. Чи просив він колись його? Ні, ніколи. Чи хотів? Як і всі, мабуть. Ніхто б не відмовився, поки не знає, як все насправді.

В кабінеті на нього чекало семеро міністрів, а він і далі не знав, що має їм сказати. Ноги машинально несли звичним коридором, а от думки блукали деінде. Всі семеро старші за нього і кожен з них претендує на посаду Президента. Якщо він промахнеться – вони тільки радітимуть. В них буде надія. Звісно, якщо знову не з’явиться якийсь вискочень, як от він сам.

На мить зупинився біля дверей. Навколо нікого не було, тож міг дати собі хоч ще хвильку. Рішучість? Де ж її взяти? Він не спить уже другу добу. Втома. Тільки втома. І бажання швидше щось вирішити. Тоді він зможе трохи відпочити.

За круглим столом було вільним тільки його місце. Ось вона – Рада міністрів. Вся повністю вона збирається вкрай рідко. А от він за минулий рік збирав їх вже дванадцять разів. Хоч і робив це вкрай неохоче.

От і цього разу він навряд чи був радий їх бачити. Хоча, здається, ця неприязнь була взаємною. П’ятеро суворих чоловіків в костюмах і дві по діловому вбрані жінки, як це не важко було визнавати, але він потребував їхньої поради.

- Едуарде, ви запізнилися! – суворо мовив бородань з краваткою у жовту крапочку. – Нам довелось чекати, а в даній ситуації…

- Я розумію причину вашого невдоволення, пане Сергію. Прошу мене вибачити! – він важко опустився в своє крісло і тільки тепер помітив в кутку за письмовим столом свого секретаря Макса. Якщо навіть той вже тут, то він точно запізнився.

- Мене затримали, - додав він.

- Думаю, ми зможемо вам вибачити, - широко усміхнулася молода брюнетка, наймолодша у цій компанії після нього. Олена Воронова. Прекрасний приклад того, як краса може прекрасно співіснувати з розумом.

- Я буду щиро сподіватися, - спробував посміхнутися він у відповідь, хоч знав, що вийшла гримаса. – Доброго дня всім! – привітався він, намагаючись здаватися бадьорим.

- Сподіваюся, що він буде для нас добрим! – перебив його Василь Штапс, статний сивочолий чоловік, якому не було ще й сорока. – Після недавніх подій нам потрібні добрі дні. Від початку Нового часу над нами ще не нависала така загроза, як зараз. Якщо ми не знайдемо вирішення…

- Давайте не панікувати передчасно, - спокійно мовила друга жінка, Марія Кравченко, вже багаторічний неофіційний голова Ради міністрів. – Ми ще нічого не знаємо. Можливо, не все так катастрофічно як ми думаємо. Пане Президенте, ви володієте новою інформацією?

- Так-так, - прокинувся Едуард, який все ще блукав у своїх думках. – У штаб надійшли нові дані про місцеперебування прибульців. Вони отаборилися у степу на ділянці приблизно у сто гектарів. Зараз ведеться відселення людей і тварин з прилеглої території. Але це поки-що все, що ми можемо зробити.

- Як поводяться прибульці? – мов на прес-конференції запитав Микола Бережний і щось нашкрябав у своєму записнику.

- Зараз я можу сказати мало. Ми не можемо достатньо наблизитися щоб мати змогу вести якісь істотні спостереження. Можна лише здогадуватися, але є велика вірогідність, що в епіцентрі ведеться якесь будівництво.

- Будівництво? – Штапс мало не зареготав. – Вони збираються там жити?

Тільки ці слова злетіли з його вуст, як усмішка зникла. Настала тиша. Нова здогадка надавала ситуації нового змісту.

Якийсь час всі мовчали. Ед вже не мав сили міркувати над цим. Не сказав би, що в нього вже виникали подібні думки, але щось таке крутилося в голові. Зараз він відсутньо спостерігав за реакцією інших і, сказати по правді, вона його не тішила. На обличчях він бачив збентеженість і навіть страх.

Бережний за звичкою нашкрябав щось у своєму записнику, але рука його дрібно тремтіла. Лише Бородань не показував емоцій. Він впівголоса прокашлявся і його непроникне для емоцій обличчя мало змінилося. Президент не очікував від нього довгих промов і той його не підвів.

- Ми нічого не знаємо, - помірковано мовив Михайло Бородань. – Треба фактів, пані і панове. Без фактів не можна робити висновків.

Едуард від цих слів прокинувся. До кого з цих людей він і відчував глибоку повагу, то саме до цього мовчазного, завжди задуманого чоловіка. Що б не сталося, на нього завжди можна було покластися.

Так, їм потрібні були факти. Тільки факти. Для того, щоб вчинити правильно. Але хто з них знає, як саме буде правильно.