Push It (замість прологу)

27го Квітня 1989,
Маямі - Флорида

Я безпорадно ніжився у своєму скуйовдженому ліжечку, споглядаючи примари обманутої препаратами свідомості, допоки не заволав цей бісів телефон! Щоб йому трясця! Яким чином цей звук здатен мене мучити навіть зараз, через дві товсті стіни, обшиті звукоізоляцією? Невже я дарма заплатив тим руснявим нездарам? Подивіться ж но! Я ще навіть не прибирав увесь той мотлох, що залишився від ремонту!

Хіба мої справи можуть бути ще гіршими...

Неохоче я відлипнув від простирадл, а як встав, то ледь не ліг знову. Від цих таблетосів перед очима я не розрізняв навіть власних рук і тільки цей клятий гудок бив по вухах, немов черпак по каструлі. А моя голова – в каструлі. В масці. Звісно ж. Я забув її з себе зняти. Я забув що вже тиждень її не знімаю.

Щоб мені! Чому ця какафонія досі грає? Мене зараз катують? Хтось отримує від цього шалену насолоду?

Пообіцявши собі, що хто б це не був, я його вб’ю, відтиснувся від ліжка вдруге. На цей раз кров вже не так бурлила в мізках, а тому я втримався у вертикальному положенні. За таке міг себе похвалити, але ще одна порція таблеток - мені буде занадто…

Клятий дзвінок!

Я увірвався у передпокій, зі злості копнув чиєсь тіло в ногах і з усієї сили вчепився рукою у слухавку. Довбана пластмаса навіть не скрипнула! Я рвонув слухавку до вуха. Ненадовго утворилася тиша…

- У вас одне нове повідомлення!

*БІП*

- Щоб вас! Здохніть, виродки! Я вас усіх уб’ю!

Попри мої загрозливі виголоси, завчасно записаний голос продовжив базікати:

- Привітик, дружанько, це Кетті!

- Йди нахуй!

- Коротше врубайся, у мене тут сталася ситуйовіна одна…

- Нахуй!

-  Я тут стою коло клубу. Зовсім одненька… Фейси не пускають в середину через мою волохату… Ха! Я чула, ти любиш собак, тому чи не міг би ти під’їхати, забрати її на деякий час, га? За мною не заржавіє, сам знаєш… Чекаю тебе на 24-й вулиці, дім 212. Це саме Північний Схід вулиці – ти мене не пропустиш!

*КЛАЦ*

Зухвале повідомлення нарешті завершилося, але мій гнів нікуди не подівся. Я і не думав ніколи, що хтось або щось може так сильно мене розлютити. Можливо то від таблеток, жменю яких я схавав чорт зна коли? Вірогідно що саме через них. Я ж за звичай спокійний чувак…

Не відпускаючи слухавку, я обережно наклацав цифри телефону, з якого отримав повідомлення. Зараз буде тобі, Кетті…

Диво, але в цей раз слухавку з того боку хтось все ж підняв. Чим заслужив я таку милість?

- Слухайте-но, - почав я, - Передбачаю, ви будете сміятися з того що я скажу…

У відповідь мені навіть вітер не подув.

- Гаразд. З мене досить. Не в плані що ми завершуємо нашу продуктивну співпрацю чи щось таке. Ні. Я вирішив, що усіх вас переб’ю. Просто зараз так подумав, і от тепер не можу зректися цієї думки, настільки вона приваблива, вилупки! Гадали, зможете тримати мене на повідцю, як тварину? Та я маніяк! Ви сука створили свій найстрашніший кошмар! Вбивці не патріоти, вони ніхто! Вони гірші за звірів! Їх ніщо не втримає. Мене бляха ніщо не втримає від того, щоб просвердлити вам усім скроні і випити мізки через соломинку! Але усе це при зустрічі. Зустрінемося з того боку. Вилупки!

І я вдарив слухавкою по телефону. На цей раз він розлетівся на мілкі друзки. Я поранив руку. Від болю ефект таблеток трохи притупився. Я здається почав бачити усе чіткішим.

В першу чергу звернув увагу на себе. З долоні юшила кров, та і до цього я був не те, щоб не замащений кров’ю. Штани, взуття навіть мій улюблений бомпер – все в червоних хаотичних бризках. Усе навколо ніби після кривавого дощу: стіни, підлога, нерозпаковані меблі, і дзеркало, в якому я бачив глузливе відображення свого обличчя. Зелену, бридку маску коника-стрибунця, усю у посохлій крові. Вони точно знущалися з мене, ще задовго до цього.

- Чортова комаха! Вони вважали мене комахою! Вони думали я погоджуся бути комахою! Я ідіот на це дав згоду!

В момент раптової тиші, я почув тихе скиглення. Таке приглушене, ніби комусь затнули рот тканиною. Скоріше я сам і затнув.

Я пішов за джерелом звуку. Він був десь поряд.

Та ненароком вступив в калюжу з шматочками мізків, коло трупу на підлозі. Я тільки-що копнув його в голову, а вона ж взяла перевернулася, і з кров’ю усе порозтікалося ще більше. У гніві можна наробити багато чого, за що  потім можна шкодувати. Я от цього місяця розпочав ремонт, на перші гроші з цієї «справи». Але я навіть не закінчив його по людськи! Тепер новий лінолеум роздується і буде схожий на незрозуміло що. Ну і чхати на нього. Зараз прибиратися я точно не планую.

За це ще раз вдарив ногою труп по макітрі. Плювати що на ньому була футболка з прапором Америки на спині, чи щось типу того. Цей тюхтій здох, тому що зустрів мене. А я, бачте, нерозбірливий. Людина – жертва. Вбивство дорівнює смерті. Проста математика.

Витерши кров з черевика об патріотичну футболку я продовжив шукати джерело привабливого мугикання. Десь тут ж є? В цій квартирі; в тій або в іншій кімнаті. Головне – ти десь тут. Ти потрібен мені зараз! Я хочу заспокоїтися, коли усе суще мене дратує!

Вскочив до перших зачинених дверей. Почати пошуки треба звідти, де раніше не був. Там, де нічого раніше не бачив. Виваливши двері у вбиральню, я зустрівся очима з чоловіком, що ніби у коконі, з плечей до ніг був щільно перев’язаний ізолентою. Я мало що пригадував зі вчора, але якщо таке з ним зробив я, то з комахами маю більше спільного, аніж мені хотілося б. Від моєї появи чоловік розпачливо завив і задригався, ледь не звалився з унітазу, на якому безвісти скільки часу сидів. Він був увесь в поту, сльозах в чому завгодно, але не в крові. Взагалі перед очима створювався дивний контраст. Мій білий кахель був ідеально чистим, що не скажеш про все інше в цій квартирі.

Так чи інакше чоловіка я підхопив, всадив ідеально рівно. Він не брикався. Дивлячись на мене, чоловік, здавалося, навіть не дихав. На підлозі хтось залишив ніж, і, щойно я його помітив, одразу ж взяв. Він негативно відреагував на це: хоча його рот і був зав’язаний. Чоловік нічого не міг вдіяти.