Розділ 7. Справжнє побачення

Сестра зателефонувала сама. Я пила вже другу чашку чаю, милувалась кактусом, що зайняв найкраще місце на моєму підвіконні, коли мелодія телефону вирвала мене з моїх мрій.

— Я вже думала, тебе Ян вкрав і не випускає. З своїх обіймів, — захихотіла ця негідниця.

— От ти жартівниця, Катю… — зітхнула я. — Скажи чесно, ти навмисно перших чотирьох вибрала таких, щоб Ян після них здався ідеалом із ідеалів?

Трохи подумавши, я прийшла саме до такого висновку. Інакше я не могла пояснити, чому сестра казала, що чоловіки хороші, а вони виявлялися, м’яко кажучи, не дуже.

— Ну… — Катя не спішила відповідати. — А ти мене прибирати в тебе не змусиш, якщо скажу правду?

— Та не змушу. Машинку тільки швейну віддай і все.

— Так. Навмисно, — нарешті зізналася сестра. — Тільки не злися, Яно! Але я дійсно вважаю, що ви з Яном дуже хороша пара.

Я усміхнулась. Тепер я і сама це чудово розуміла. І де були раніше мої очі?

— Так і є.

— О, ти ви порозумілися?! — сестра аж заверещала від радості, а коли чоловік прикрикнув на неї, бо час вже був пізній, повідомила йому: — В мене все вийшло, Денисе! Я справжній Купідон! Тепер Яна і Ян будуть разом.

Я почула сміх Дениса на фоні. І щось мені підказувало, що наша з Яном історія кохання буде тепер постійною темою для жартів.

— Можеш офіційно радіти, сестричко, завтра ми йдемо на справжнє побачення.

— От бачиш, як добре вийшло — тобі тепер є з ким святкувати День Закоханих.

— Було б добре, якби ти мені чотирьох ідіотів не підіслала перед цим.

— То подяки я не дочекаюсь? — сестра вдала, що вона засмутилася. А може й не вдала.

— Та дякую, дякую, мій Купідончику! — я дійсно була вдячна сестрі, що відкрила мені очі на Яна.

— А подарунки від Яна тобі сподобались?

— Так, це були найкращі подарунки в моєму житті.

Ми ще трохи поговорили з Катею, а потім попрощалися. Перед сном я отримала миле повідомлення від Яна з побажанням солодких снів, відправила йому відповідь і заснула.

Я так втомилася за весь цей тиждень з побаченнями, що проспала майже до обіду. Субота. Можу собі дозволити. Прокинулася від наполегливої вібрації телефону. То був Ян, який вже зранку встиг мені відправити кілька повідомлень і дуже тривожився, чого я не відповідаю.

— Вже й поспати у вихідний не можна… — пробурчала я, сонно позіхаючи.

— Я думав ти вже змінила свою думку і вирішила знову мене ігнорувати.

— Таке як вигадаєш. Ти вже знайшов ресторан на вечір? — я трохи хвилювалася через це. Знайти вільний столик зараз, мабуть, не просто.

— Не повіриш, але знайшов. До 6-ї вечора зберешся?

— Звісно.

Ми попрощалися і я пішла снідати. Чи то вже обідати. Настрій був пречудовий, я давно так багато не усміхалася і не раділа життю. І всього лише треба було закохатись.

Час сплив непомітно. Я навіть встигла купити для Яна подарунок — книгу. Я знала, що він любить читати, а книгарня якраз була неподалік від мого дому, тож вибір подарунку не зайняв багато часу. О пів на шосту я вже була готова для побачення. Для сьогоднішнього вечору я вибрала романтичну, ніжно-рожеву шифонову блузку і вузькі штани гірчичного кольору. Ян заїхав за мною на таксі і ми разом поїхали до ресторану.

Я зайшла всередину й одразу відчула спокійний, теплий настрій цього місця. Вінтажний інтер’єр створював на диво затишну атмосферу: на стінах — картини з трояндами, світлі, м’які кольори, а білі дерев’яні меблі робили простір легшим і світлішим.

Я сіла за стіл і озирнулася. Тут було комфортно — без зайвої метушні, без гучних голосів. Дуже розслаблююча атмосфера — ідеальне місце для побачення. Десь у залі тихо звучав джаз. Він не відволікав, він створював особливий настрій. Під цю музику хотілося говорити повільніше, уважніше слухати і нікуди не поспішати. А ще — закохуватись по самі вуха.

Ян знову мене здивував — він подарував мені червону повітряну кульку у формі серця. Я прив’язала її до стільця і вона хиталася навколо мене, змушуючи усміхатись всіх навколо. Ми їли м’ясо, картопельку і креветки, а потім пили коктейлі з смачним ягідним чізкейком. І звісно багато говорили. З Яном було так легко, ніби я розмовляла сама з собою. Ми і раніше вели розмови, але ніколи настільки глибокі, відверті, справжні. Ми відкривали одне одного з нових сторін і просто раділи тому, що тепер разом.

Вечір закінчився надто швидко. Мені зовсім не хотілося прощатись з Яном. Ми вийшли на вулицю, тримаючись за руки, і одночасно подивилися на небо, з якого повільно сипався сніг.

— Тобі все сподобалось? — спитав Ян, повертаючись до мене. Він стояв так близько, що в мене на мить перехопило подих.

— Майже, — я схилила голову набік, хитро всміхаючись.

— А що ж було не так? — здивувався він. І наче трохи засмутився.

— Не так — це те, що вечір надто швидко скінчився, — я сподівалася, що Ян зрозуміє мій натяк.

Ян видихнув з полегшенням. Торкнувся мого волосся, струсив з нього кілька сніжинок.

— А я вже подумав, що тобі мало подарунків.

— Ти мені вчора достатньо надарував, — сьогодні мені хотілося саме уваги, тепла і романтики, а не подарунків. І Ян мені все це дав.

— То більше не треба?

— А що, в тебе є ще щось? — я грайливо підморгнула, підсуваючись ще ближче. — Я б не відмовилась від поцілунку.

— Не думав, що тобі так просто догодити.

Ян так тепло мені усміхався, так дивився на мене, що я відчувала себе зараз найщасливішою дівчиною на світі. Нарешті він ніжно торкнувся моєї щоки, а вже за мить його губи накрили мої — в ніжному і чутливому поцілунку. Я забула як дихати. Я просто стояла, тримаючись за Яна, і мріяла лише про те, щоб наш поцілунок тривав вічність.

Але з вічністю мені не пощастило. Проте… пощастило з дечим іншим.

Коли поцілунок закінчився, Ян засунув руку в кишеню і дістав звідти невеличкий оксамитовий мішечок. І звісно рожевого кольору. Я з цікавістю і приємним хвилюванням обережно висипала вміст собі на долоню. То був тоненький срібний ланцюжок з підвіскою у формі серця.