Розділ 6. Підстава від сестри

Коли я повернулася додому і зателефонувала сестрі, вона здивувалася, що я прийшла так рано.

— Невже і він щось погане зробив? — в її голосі відчувалося щире співчуття.

— Та з нього жарти сиплються, як з неба сніжинки!

— А що поганого? — здивувалась Катя. — Веселий хлопець. Він мені вже кілька днів настрій підіймав своїми жартами.

— Цікаво, а хто ж його тобі зіпсував? Денис? Ревнує, що ти з іншими чоловіками спілкуєшся?

— Та він реготав разом зі мною над жартами Юрка, — відповіла сестра. — Це ти якась занадто серйозна, Яно.

— Дурко твій Юрко, а не жартівник, — я важко зітхнула і поставила чайник. Хотілося випити нормального чаю. — Залишилось останнє побачення. Ти можеш хоч раз знайти нормального чоловіка, Купідоне?  

— Завтра буде ідеальний! Обіцяю! — запевнила вона.

Ось тільки я не була вже в цьому певна, бо на задньому фоні чувся сміх Дениса. Можливо, він сміявся з самої ідеї побачень наосліп, але мені чомусь здавалось, що він вже знав, кого знайшла сестра і цей варіант теж був не дуже.

— Ти його вже знайшла, Катю?

— Так! І навіть про побачення домовилась, — радісно заявив мій особистий Купідон.

— І де ж воно буде? Як його звати? Скільки років? — допитувалась я. У Каті ще був час знайти іншого до завтрашнього вечору, тож я могла відмовитись, якщо мені не сподобається.

— В кафе. Твоєму улюбленому, до речі! Він сам запропонував. Йому 31 рік — трохи старший за тебе, але не набагато. Якраз те, що треба. Розумний, уважний, турботливий — мрія, а не чоловік, — і знову регіт Дениса на задньому фоні. Хоч би вже не палився так! — Він навіть розпитував, що тобі подобається. Хоче подарувати щось особливе, щоб вразити.

— І що ти сказала?

— Тільки правду!

— Ну, серйозно, Катю, годі вже, — я залила окропом пакетик з бергамотовим чаєм і додала пів ложки цукру — солодкого зараз зовсім не хотілося. — Я ж чую, як Денис регоче. Що за дивака ти мені знайшла знову? Що він дарувати мені буде? Букет з ковбаси?

— От чорт, а я не додумалася, — захихотіла ця пародія на Купідона. — Треба було сказати, щоб подарував тобі їстівний букет. Але не хвилюйся, все буде добре. Тобі сподобається. Чесно. А якщо не сподобається, я буду цілий місяць приходити до тебе прибиратися. Буде тобі щось на кшталт компенсації.

Ну якщо сестра вже так заговорила, то нехай. Така компенсація мені цілком подобалась. Тим більше, кафе — це не парк і не гараж. Цілком зручне місце для побачення. От тільки Катя досі не назвала його ім’я.

— Добре, піду. То як звати мою останню жертву?

— А ось цього сказати не можу. Він на сайті підписаний як Котик. Обіцяв повідомити ім’я при особистому знайомстві.

— Котик? — я пирхнула. — Хіба нормальний чоловік назве себе сам Котиком?

— Не знаю. Але на фото він з гарнюнім білосніжним котиком на руках.

Мені відразу ж згадалася Сніжинка, яка гріла мене весь вечір в Михайла вдома.

— Сподіваюсь, це не Михайло знову?

— Чому? Ні.

— В нього одна з трьох кішок біла. І звати її Сніжинка.

— Ні, у твого Котика кіт. І звати його… — сестра зробила драматичну паузу під час якої я знову почула регіт Дениса. — Сніжок.

Такі збіги мені не подобалися, але нехай. Схожу вже. Тим паче я в мінусі не залишусь. На мене чекає бабусина швейна машинка і місяць прибирання від сестри. Хто б до мене завтра не прийшов — навряд чи я закохаюсь.

— Добре, домовились. Котик так Котик.

Наступного вечора, збираючись на побачення, в голові крутилася лише одна думка: п’ятниця, 13-е, що може піти не так? Ідеальний день для побачення! Наряджатись надто я не збиралась, втомилась вже від всіх цих суконь. Вдягла свій улюблений білий светр, джинси і зробила легкий макіяж. Достатньо.

Зайшовши в кафе, я розгубилась. Жодного опису зовнішності чоловіка Катя мені не дала. Сказала тільки, що він буде чекати на мене за столиком з номером 13. Дуже символічно! Але я не бачила жодного столика з номерами.

— Вибачте, — я спіймала офіціантку. — В мене побачення зі столиком 13.

Дівчина, зовсім молоденька, захихотіла.

— У вас побачення зі столиком? Може, з хлопцем?

— Сподіваюсь, що все ж таки з хлопцем. Він мав замовити столик 13 і чекати мене за ним, — пояснила я.

— О! — обличчя офіціантки осяяла усмішка — така приємна, тепла, трохи щаслива. — То це ви! Ходімо, я вас проведу. Там вже все готово. Окрім вашого хлопця. Він вийшов на хвилинку. Зараз повернеться.

— Він хоч нормальний? — спитала я. Сумніви щодо адекватності сестри мене ніяк не хотіли полишати. — А то в мене побачення наосліп. Сестра вибирала.

— О, у вашої сестри чудовий смак! — ми точно про одну й ту саму сестру говоримо? — Він такий класний. І вже все замовив. Вам дуже пощастило!

Хоч офіціантка мала цілком щирий вигляд, але я все одно відчувала підставу. Це ж Катя! Ну не могла вона після 4-х дурників нарешті знайти ідеал. Не вірила я.

Ось тільки за столиком на мене очікував сюрприз. Він вже був накритий на двох — келихи з червоним вином, мій улюблений салат з курячим філе, чері, авокадо і сиром, і чізкейк! Але найбільше мене вразило не це. Окрім їжі на столику стояв горщик з кактусом, перев’язаний червоною стрічкою, а поруч з ним лежав червоний льодяник на паличці у формі серця. Я сіла за столик, навіть не знявши пальто й берет. Взяла в руки подарунки і з цікавістю їх розгледіла, ніби не вірила, що бачу все на власні очі.

— Це що? Це мені? — уточнила про всяк випадок в офіціантки.

— Так, — закивала дівчина. — Досить незвично, але ваш хлопець сказав, що ви любите кактуси.

Кактуси я дійсно любила. Як і льодяники. Невже Катруся вперше за тиждень знайшла нормальний варіант? Хотілося вірити в краще, але я все одно відчувала підставу. П’ятниця, 13-е ж!

І підстава не змусила на себе довго чекати… Поки я знімала пальто, до столика підійшов той, кого я точно не очікувала тут побачити. Ян. З розгубленою усмішкою. І букетом з… ковбаси, сиру і перчиків чилі, загорнутий в ніжно-рожевий папір і зав’язаний такою ж ніжно-рожевою стрічкою. Я дивилась на нього, він дивився на мене і я розуміла, що це не просто збіг, а ретельно продуманий план. План звести мене з Яном.