Розділ 5. Марафон дурних жартів

Коли я нарешті опинилася вдома годинник вже показував о пів на першу ночі. Та я все одно зателефонувала Каті. Нічого мирно спати, коли твоя сестра бігає до всяких диваків на побачення.

— Що, знову не те? — сонним голосом відповіла Катя.

— Не те!

Я коротко розповіла їй про побачення, бо Катя вже відверто позіхала, і поцікавилась, чи вона ще когось знайшла.

— Є той, хто сьогодні не зміг. Чи то вже вчора, — Катя так смачно позіхнула, що я і сама не втрималась. — Але він трохи молодший за тебе.

— На три роки.

— А старших немає? — ну не любила я,коли хлопець був молодшим за мене.

— Є, але один в баню зве, інший взагалі — до себе додому. А на початку розмови були такі приємні чоловіки.

— В тебе всі приємні і хороші, — буркнула я. — А коли до мене приходять, то якісь вегани, одружені, матусині синочки й інші збоченці.

— Ну я ж не винна, що вони поруч з тобою якось дивно розкриваються? — зітхнула — добре, що не позіхнула — сестра. — Зі мною спілкувалися нормально. То що? Домовлятись з молодим? Він веселий, цікавий. Навіть якщо не підійде як хлопець, то хоч приємно поспілкуєшся.

— Домовляйся з ним. Тільки в якесь пристойне, людне місце. Я не хочу знову тікати від чергового стурбованного чоловіка.

— Добре, Янусько. На добраніч!

Я попрощалася з сестрою і, склавши на кухні трофеї від чергового невдалого побачення, лягла спати.

З самого ранку, ледве я прийшла на роботу, як Катя повідомила, що Юрій — так звали мою наступну пару — хоче мій номер телефону. Я дозволила їй написати. І тут понісся невпинний потік різноманітних питань і смішних мемів. Я навіть не встигала їх всі дивитися, не те що відповідати, але Юрі було байдуже. Він писав і писав, ніби йому відповіді були непотрібні, а подобався сам процес. Через 3 години я не витримала і написала:

«Юро, я взагалі-то працюю. В мене зараз немає часу на меми і розмови».

Він прислав ще одну смішну картинку з котом і тільки тоді відповів.

«Ой, вибач. Просто вчора ти весь день відповідала. Я думав, що ти не надто зайнята на роботі».

От Катька! От молодець! Сама не працює й іншим не дає.

«Сьогодні зайнята. Поговорімо ввечері? Ти вже вирішив, де зустрінемось?»

Відповідь прийшла за хвилину.

«Може в парку погуляємо? Ввечері там гарно».

І холодно. Він здурів чи що взимку дівчину в парк запрошувати?

«Може, в кафе посидимо? Кави поп’ємо, поговоримо. В парку холодно».

Прогулянка зимовим парком не викликала в мене захоплення.

«Ну ось. Так завжди. Кафе-ресторани-кіно. А просто поспілкуватись не можна? Це ж наше перше побачення».

І скоріше за все останнє. Схоже, цей Юра звичайний жлоб. Гаразд, схожу з ним в парк. Бо навряд чи сестра встигне знайти до вечора ще когось. Та й Юра до мене точно в парку не буде приставати. 

«Добре, підемо в парк. Тільки якщо я перетворюся на крижану скульптуру — винуватий будеш ти».

Сподіваюсь, він не напише зараз, що без проблем мене відігріє.

«Якщо перетворишся — я відігрію! Тебе і твоє крижане серце, Снігова Королево моя!»

Тьху. Таки написав. Як передбачувано.

Збираючись ввечері на побачення, я вдягла найтепліший светр і гарненько обмотала шию шарфом. Якщо вже гуляти взимку, то з комфортом. З Юрою ми домовились зустрітись біля входу до парку. Я приїхала вчасно, почала озиратись і зрозуміла, що не можу його знайти. Він сказав, що буде в червоній куртці і чорній шапці, але жодного хлопця в такому яскравому одязі я не бачила. Може, пожартував? Може, взагалі не прийде? Якщо так, я цього жартівника знайду і відірву йому… його жартувальник.

— Дівчино, з вами можна познайомитись? — раптом пролунало майже над вухом.

Від несподіванки я здригнулася і вже зібралась вилаятись, що я не знайомлюсь, а людей лякають тільки останні бовдури, коли розвернулась і побачила червону куртку і чорну шапку. І надто задоволену усмішку, аж на всі 32 зуби. Якщо в нього звісно їх 32.

— Не смішно, Юро, — буркнула я. — Налякав.

— Обійматись будемо? Чи то вже на другому побаченні?

— На третьому.

Так, звісно. Вже біжу і на друге побачення, і на десяте. Самовпевненості цьому хлопцю не позичати.

— Ось, це тобі, Яно! — Юра простягнув мені плитку шоколаду з таким виглядом, ніби дарував щонайменше каблучку з діамантом.

— Шоколадка? — я здивовано розглядала подарунок. Шоколад був чорний, а я більше любила молочний. Але справа була взагалі не в цьому. А саме в шоколадці. Тобто каву він мені в кав’ярні купити не може, а шоколадку в парку — будь ласка? Дивний якийсь.

— Так, — радісно закивав цей дивний хлопець. — Це стратегічний хід. Шоколад підіймає настрій. Так в мене буде більше шансів тобі сподобатись.

Я дуже сумнівалась, що гіркий шоколад підсолодить мені враження від побачення, тому просто подякувала, кивнула і вже збиралася заховати в сумку, коли Юра зробив великі, ображені очі.

— Ти що, не будеш зараз їсти?

Без кави чи хоча б чаю? На морозі? Взагалі-то не збиралася. Але він так ображено дивився, що я не втрималася, розгорнула шоколадку і відкусила шматок. Ну… більш-менш смачна, але краще б купив молочну, з начинкою.

— Не сподобалась? — спитав Юра, коли я все ж сховала шоколадку в сумочку.

— Сподобалась. Але я люблю молочний шоколад. І зазвичай їм його під каву чи чай.

— А в мене є чай! — радісно вигукнув цей надміру життєрадісний хлопець і дістав з сумки… термос. — Взяв, щоб тебе відігрівати. Налити зараз? Чи потім?

Пити чай з термосу просто на вході в парк мені не хотілося, тому я махнула рукою і сказала, що поп’ю потім. Юра сховав термос і ми нарешті пішли вглиб парку.

— А знаєш чому я вибрав парк? — спитав він.

Знаю. Бо ти з тих хлопців, які бояться, що дівчина ходить з ними на побачення виключно, щоб поїсти за їх рахунок. Але вголос я цього не сказала.