Розділ 4. Мамина квіточка

Сестра вже хвилин п’ять слухала всі лайливі вирази, які я знала і жодного разу не перебила. Це було на неї не схоже. Мабуть, дійсно розуміла, що замість шашлику підсунула мені справжнісіньку свиню.

— Я… я не думала, що так вийде… — затинаючись, тихо сказала вона, коли в мене нарешті закінчився запас красномовності. — Він був таким приємним і легким у спілкуванні. Хто ж знав, що він захоче більшого і що в нього є дружина?

— Мозок треба вмикати, сеструню, коли щось робиш, — вже спокійніше відповіла я, бо почала допивати трофейний коньяк і доїдати ковбасу. Треба ж якось знімати стрес? А то після такої пригоди я повністю протверезіла. — Я ж думала, ти з ним добре поспілкувалася і знаєш, що до мене на побачення відправляєш.

— Я і спілкувалася… Я старалася…

— Краще треба було старатись! Більше жодних чоловіків під 40. Молодших шукай. 35 і не більше!

— То ти не передумала? — відчувши, що я більше не злюсь, сестра оживилася.

— Та спробую ще. Всього три залишились. Шукай далі. Тільки нормальних. І відразу став їм питання про дітей і дружин. Ніяких віруючих, веганів і любителів побачень в нетрадиційних місцях.

— Домовились. І вибач, що так вийшло…

— Та все, проїхали, — зітхнула я, кидаючи в рот шматочок ковбаси. — Нічого зі мною не трапилось. Сама винна. Не дівчинка давно, а повелася на дружній тон і подумала, що зможу просто повечеряти без наслідків. А такі дорослі чоловіки зрозуміло що шукають і для чого на вечерю запрошують.

Під час обідньої перерви Катя зателефонувала і повідомила, що знайшла мені гарну пару для сьогоднішнього побачення.

— Він милий, трохи невпевнений в собі щоправда, але милий і добрий. Любить тваринок. Котиків! В нього вдома аж троє. Ти ж теж любиш котиків. І пропонує піти в театр на виставу. Каже, що білети вже взяв. Тут точно не можна відмовлятись. Театр — безпечне місце для побачень.

— В театрі не поспілкуєшся, — я якось не дуже хотіла йти на перше побачення в театр. Та й взагалі в театр не хотіла. Краще б в кіно.

— Після вистави поспілкуєтесь. Сходи, Яно. Він хороший, — наполягала сестра.

— І як його звати?

— Михайлик, — солодко проспівала вона.

От мала холера! Михайлом звали нашого діда, і саме так, Михайлик, називала його наша бабуся. Ото вона реготати буде, якщо раптом цей красень стане моєю парою.

— А яке в нього прізвище! — захихотіла сестра. Противно так, уїдливо.

— Яке? — я приготувалась до найгіршого. Такий сміх не віщував нічого хорошого.

— Карась! — зареготала сестра.

— Та ну тебе туди й назад! Не треба!

— А що? — Катя реготала далі. І за що мені батьки подарували таку сестру? Не сестра, а справжнісіньке покарання! — Діду сподобається. Він любить ловити карасів.

— Так, любить. І буде жартувати, що тепер і я навчилася. Дякую, але ні. Я пас. Шукай іншого.

— Та немає інших! Точніше, є, але він сьогодні не може. Я його на завтра залишила, якщо схвалиш. Просто сходи. В театр. Це ж не в гараж!

— В театр? З Карасем? — я покотилася зі сміху. Анекдот якийсь, а не побачення.

— В театр, а не заміж! От небайдуже тобі, яке в нього прізвище? Сходи, Яно, ну будь ласочка! — вмовляла мене сестра. І чим їй цей Карась так сподобався?

— Тоді чого ти мені його прізвище повідомила?

— Бо він сам гордо написав, що він — Михайло Карась! — сміх сестри звучав майже істерично. — Ну, Янусько! Чого тобі вартує? Пожалій бідного Карасика!

— Добре, піду.

Для побачення з Карасем я вибрала шифонову сукню — ніжно-рожеву, з маленькими квіточками на ній. Так, я обожнювала світлі, пастельні кольори і особливо рожевий. Він мені так личив! Можливо, для театру краще пасувала б оксамитова сукня, але я її вже вдягала на побачення з Богданом. Хотілося різноманіття — щоб для кожного з цих 5 побачень було нове вбрання. В мене ж є що вдягти? То чого себе обмежувати?

До театру я прийшла на 10 хвилин раніше. Хотілося поговорити з Карасем, тобто Михайлом, до вистави. Я крутила головою, шукаючи високого, темноволосого чоловіка 34 років у чорному пальті, але так і не знайшла. І де той Карась? Я вже збиралася зателефонувати сестрі, щоб вона написала йому на сайті, як моєї руки хтось торкнувся.

— Яна?.. — тремтіння в голосі не в’язалося з його низьким тоном і я різко підняла голову.

Переді мною стояв високий, худорлявий чоловік в темному пальті і в якійсь дурнуватій хутряній шапці, яку б не надів навіть мій дід. Чоловік здався мені трохи молодшим за 34 роки, в нього були якісь дитячі риси обличчя, які геть не пасували його серйозному одягу. Назвати його привабливим я не могла, ба більше — він здався мені страшненьким. Але він точно, на відміну від мене, бачив моє фото і заперечувати, що я — це я, було б негарно.

— Так, це я. А ти — Михайло?

— Так, вибач, що спізнився, — лопотів він. — Маршрутка затрималася. Ходімо швидше займати місця, бо вистава зараз почнеться. Вона дуже цікава. Мама так казала — вона з подружкою ходила. І нам білети взяла.

Мама казала? І білети взяла? Сподіваюсь, це не те, що я думаю і сеструня не знайшла мені маминого синочка. Але з’ясовувати в мене не було часу — вистава починалася за 2 хвилини. Поговорю з цим Карасем потім.

Вистава виявилась непоганою — доволі смішна. Я непогано провела час за нею. Мій Карась увесь час мовчав, тільки іноді кидав погляди краєм ока. Коли вистава закінчилася і ми пішли до гардеробу, він нарешті заговорив.

— Тобі сподобалось, Яно? — його голос все ще звучав надто боязко як для дорослого чоловіка.

— Так, хороша вистава. Тільки ж нам навіть поговорити не вдалося. Я думала, ми поспілкуємось.

— А ти… ти що вже додому хочеш? — невпевнено спитав він, заглядаючи мені в очі.

— Додому не хочу, а от поїсти не відмовилася б. Я ще не вечеряла, — я сподівалась, що це боязке створіння зрозуміє жирний натяк і поведе мене хоча б в кав’ярню. На ресторан я не претендувала. — Ми могли б кудись сходити поїсти і заодно б поспілкувалися, взнали б одне одного краще.