Розділ 3. Клич мене Петровичем

Ледве зайшовши в дім і скинувши верхній одяг, я зателефонувала сестрі.

— Катерино, ти з мене знущаєшся?! — заволала я, навіть не вітаючись. Ця мала зараза не заслужила ввічливості.

— Що, не сподобався? — пискнула вона, дупою відчуваючи, що краще не сперечатись.

— Не сподобався — це не те слово!!! Схиблений на релігії. Веган. Не вживає алкоголь. Незайманий. І він хотів все це й мені нав’язати. Та він був в шоці, коли дізнався, що я в 29 років з чоловіками спала! Де. Ти. Цього. Мамонта. Відкопала?! — по складам спитала я, волаючи в слухавку як навіжена. І мені було байдуже, що мене можуть почути сусіди.  

— На сайті знайомств, — знову пискнула сестра.

— Я знаю, що на сайті. Катерино, трясця твоїй матері…

— Це і твоя мама теж… — слабко заперечила ця нещасна.

Я вилаялася. Брудно, негарно, так, як ніколи не робила. Але в мене було виправдання — я тільки що прийшла з найгіршого побачення в моєму житті.

— Я не хочу більше таких побачень, Катю, — сказала я вже спокійніше.

— Таких більше не буде. Я знайшла ще кілька варіантів. І вони точно кращі за Богдана. Ну ж бо, Яно, ти ж хочеш отримати приз? Бабусина швейна машинка. Ти так її хотіла. Я віддам тобі її, якщо сходиш на 5 побачень.

Я підійшла до шафи і дістала почату пляшку віскі — мій особистий антистрес. Хлюпнула трохи в склянку, зробила ковток, відчуваючи, як бурштинова рідина приємно обпалює язик і горло. Я нічого не втрачаю. Якщо звісно не продовжу оплачувати вечері за власний рахунок.

— Добре, я продовжу. Але ти мені будеш винна за сьогоднішню вечерю.

— Він що відмовився за тебе платити?! — здивувалась сестра.

— Я відмовилася їсти за його рахунок.

— Тоді я тут до чого? — Катя спробувала заперечити.

— Бо то була твоя ідея. Заплатиш — інакше я нікуди завтра не піду. Не хвилюйся, я скромно поїла.

— Добре, — зітхнула сестра, погоджуючись на мою умову.

— Хто там далі в нас? Кого знайшла? — спитала я приречено. Чомусь мені не вірилось, що завтра на мене чекає чоловік моєї мрії.

— Є студент, 23 роки, пропонує прогулятись і випити кави. Є викладач, — пирснула вона. — Запрошує на художню виставку. І є таксист. І він запрошує тебе поїсти шашлик.

Шашлик! В мене аж закапала слинка, незважаючи на те, що я добре повечеряла.

— Нащо мені художні виставки, якщо є шашлик? — тут і думати не треба було. — А студент для мене замолодий. Ти ж знаєш, я не люблю надто молодих.

— Ти казала плюс-мінус 5-7 років. А студент тебе на 6 років молодший.

— Я мала на увазі старший не більше ніж на 5-7 років. Катько, не тупи! Коли це я з молодшими зустрічалась?

— Добре, буду мати на увазі. То що, таксист?

— Мабуть, — не те щоб я була у захваті від його професії, але я ж не заміж за нього збиралась. Я просто хотіла поїсти шашличок. — А йому скільки років? Ім’я?

— Василь він. 37 років. Цей вже точно не молодший.

— Василь… — пирхнула я. — Сподіваюсь, це його єдиний недолік. Він хоч симпатичний?

— Та цілком. Темне волосся, триденна щетина. Нічого такий.

— Ну добре, домовляйся з ним. І шукай наступних двох. Тільки студентів і викладачів мені більше не пропонуй.

— Домовились.

Наступного дня Катя написала, що Василь хоче зателефонувати мені перед зустріччю. Для обговорення деталей. Я була не проти. Хоч голос його почую. Голос був приємний. А от його місце для побачення — сумнівним. Василь пропонував поїсти шашликів… в нього в гаражі.

— Та ти не хвилюйся, мала, — запевняв мене він. — В мене там затишно. Ніби на дачі. Я часто з друзями там сиджу — тепло, зручно, ніхто не заважає.

— Ну не знаю… — востаннє я тусила на гаражах ще підлітком. Тоді це було весело, а от у 29 років їсти шашлик в гаражі — якось не те. Але ж шашлик! — А чому не піти в якийсь заклад?

— Та хіба там спокійно посидиш? Офіціанти постійно підбігають, навколо чужі люди сидять, музика волає — ніякої романтики. А тут ми зможемо нормально поспілкуватися.

— Ти ж не збираєшся мене пустити там на шашлик? — звісно, маніяк ніколи не скаже, що він маніяк. Але ж спитати треба?

— Ото ти жартівниця, Яно! Я тебе не ображу. Не хвилюйся так. То що? Згода?

Я дупою відчувала, що роблю помилку, але голос Василя вселяв довіру — щирий, веселий, дружній. Він не був схожий на людину, що може образити. Та й цікаво було — що ж там за гараж такий затишний, що він так нахвалював? Навіть якщо він не виявиться чоловіком моєї мрії, то хоча б буде що згадати в старості.

Збираючись після роботи на побачення, я навіть не підозрювала, що цей вечір залишить мені стільки спогадів, що захочеться їх забути і ніколи не згадувати. Навіть в старості. Але в мені горів азарт. І бажання поїсти шашличок. Вдягнула джинси і светр, дістала з шафи курточку — гараж точно не те місце, куди варто йти в оксамитовій сукні й пальті — і попрямувала назустріч своєму «щастю». Вже підходячи до гаражів, я про всяк випадок написала Каті адресу і попередила, щоб їхала сюди разом з чоловіком, якщо я до 23:00 їй не зателефоную. Я не була настільки наївною, щоб йти на побачення в подібне місце непідготовленою.

Василь вже чекав на мене і, побачивши здалеку, поспішив назустріч. Я окинула його поглядом — трохи зайвої ваги, але симпатичний. Нічого, під шашлик згодиться. В руках він тримав красиву пляшку з коньяком, яку відразу вручив мені.

— Яно, радий тебе бачити. Це тобі. Під шашличок. Ходімо.

Не встигла я навіть привітатися, як він потягнув мене в гараж. На мій подив тут дійсно виявилось затишно — невеличкий диванчик у кутку, крісла, стіл, на якому вже була накрита поляна. І тепло. Я відразу скинула куртку.

— Сідай на диван, — запропонував мені Василь, вішаючи мою куртку на гачок.

Я сіла, потягнула носом — шашлик так смачно пахнув, що хотілося забути про всі пристойності і напхати собі повний рот смаженого м’ясця.

— Що, так любиш шашлик? — Василь сів поруч зі мною, надто близько. Але мені зараз було байдуже — тут на мене спокусливо дивився шашлик!