День 1.

  Їхали мовчки. Ні про що було розмовляти, нічого було обговорювати. Петро вже прийняв рахунок і сплатив його і тепер не було слів, щоб відмінити скоєне. Ну а на балакучість Майстра ніхто ніколи не скаржився.

  Сіра кудлата мряка, що вирувала навколо чорного коня Майстра, ковтала час та простір. З туману виринали образи, схожі на чиїсь неоформлені сни – це реальність проривалася у небуття невиразними, кострубатими шматками. Петру іноді здавалось, що варто лише зістрибнути з широкої спини жеребця і зробити ривок убік, у туман, і він опиниться там, серед живих, а Майстер та його страшний кінь розтануть в тумані, та й сам туман згине, розтане, як сніг навесні.

  Але то була ілюзія, і він чудово знав це. Тож він просто відводив погляд від знадних образів і намагався дивитися тільки перед собою, на стежку, що торив в небутті величезний кінь.

  Нарешті туман розчахнувся і вони в’їхали у коло, наче окреслене в мареві велетенським циркулем.

 - Це тут? – спитав Майстер, коли Петро сповз з коня і озирнувся навкруги. Майданчик навпроти старої школи, оточений зарослими, погано підстриженими деревами, був саме таким, яким він його запам’ятав. Лише примарним, як і решта образів, що до того виникали в тумані. Наче відображенням у хвилях на воді. Проте так, це було саме те місце.

 - Так. – впевнено сказав чоловік і його раптом вдарила дріж, ніби на нього вилили крижану воду.

 - Якщо ми знайшли «де», то залишилось лише «коли». – зауважив Майстер і висунув руку з балахону. Протягнув її Петру. – Дай мені це.  

 Той взявся за довгі кістяні пальці. І згадав. Хоч як це було йому боляче, але він впорався і відновив в пам’яті той самий момент, який досі не давав йому спокою.  

  - Я бачу… Добре. Що ж. В тебе буде час, поки не продзвонить дзвінок. – сказав Майстер за мить. – Може хвилина. Не згай її.

  - Я… - хотів сказати щось Петро, але Майстер ворухнув рукою і туман навколо щез.

  Сонце осліпило Петра, а свіжий вітерець, що скуйовдив його зачіску, здався ураганом. Петро ледь втримався, щоб не застогнати від яскравості та повноти почуттів, що впали на нього. Він був у галасливій юрбі дорослих, що вирувала навколо рівних рядків, в яких стояли нарядні дітлахи. А на майданчик вже виходив якийсь здоровенний хлоп, дурнувато посміхаючись. На його плечі сиділа маленька дівчинка. І тримала в руках дзвоника.

  - Ні. Ні… Хвилина. В мене має бути хоча б хвилина. – зашепотів Петро, а його погляд сполошено бігав по дитячих обличчях, аж поки він не побачив її.

  Він зробив крок, продираючись крізь натовп, не відводячи погляд від своєї дочки, що стояла третя скраю в лінійці і невдоволено щось шепотіла подрузі. Ще крок, ще… Натовп незадоволено бурчав. Хтось, кого він відіпхнув не дуже ввічливо, схопив його за сорочку, затримав. Він вигукнув її ім’я, побачив, що Настя повертає голову і все-таки зміг спіймати її погляд – здивований, недовірливий. Він відкрив рота, щоб сказати їй… щоб сказати те, що не наважився сказати тоді… відклав на наступну зустріч, яка так і не відбулася.

  І тут вдарив дзвінок.