Розділ 7

Я знаю, що сьогодні буде наше останнє побачення. Тож прокидаюся раніше ніж зазвичай. Нервово ходжу туди-сюди кімнатою й очікую, коли кур'єр принесе запрошення від тебе. 

Нарешті чую дзвінок і біжу до дверей. Вихоплюю з рук ошелешеного кур’єра конверт, притискаю його до грудей. Ставлю свій підпис і біжу на кухню. Не знаю чому, але дуже нервуюся. В мене навіть лоб спітнів, і по спині збігає цівка поту. Нарешті відкриваю. Там лежить запрошення до місцевого ресторану “Тераса Мрій”. Я давно хотіла там побувати. Проте ми відкладали з Тарасом його відвідування через ціни й складність забронювати там столик. Зараз переді мною лежать запрошення й сертифікат на 5 тис. грн. 

Останні пів року до смерті чоловіка всі гроші йшли на його лікування. Як він зміг відкласти окремо стільки коштів на всі ці білети та ресторан, навіть уявити не можу. У записці написано:

“Я знаю, як ти цього хотіла. Будь ласка, повечеряй зі мною, Ромашечко.”

На очах виступають сльози. Авжеж я з тобою повечеряю. 

Весь день готуюся, неначе йду на перше побачення з чоловіком, якого ще не знаю, але який мені дуже подобається. Роблю маски для обличчя і тіла. Використовую скраби. Розпарюю шкіру у ванній. Вдягаю свою найкращу червону сукню. Вкладаю у м'які кучері волосся. Фарбуюся. Бризкаюся твоїми улюбленими парфумами. Викликаю таксі. 

Коли приходить час спускатися, кілька секунд стою біля дверей. Хвилююся набагато більше, ніж коли йшла на наше перше побачення. Клубок застряг мені у горлі, хочеться плакати, й водночас щастя наповнює мене зсередини. Я вдячна тобі за все. Нарешті тремтячими пальцями відкриваю двері й роблю крок назовні. До тебе.  

Внизу вже чекає таксі. Сідаю в машину. Водій зацікавлено оглядає мене у дзеркало. Я відвертаюся. Мені зайва увага ні до чого. Закриваю очі й уявляю, що ти чекаєш на мене у ресторані, а я просто запізнююся і зараз ми знову побачимося.

— Приїхали, — каже водій через п'ятнадцять хвилин. 

Розраховуюся і виходжу з машини. Заходжу до ресторану. До мене відразу поспішає адміністратор.

— Я Злата Стримко. Має бути заброньовано столик для мене, — я показую сертифікат. Чоловік відразу усміхається. І, здається, у його погляді я розпізнаю симпатію разом зі співчуттям. 

— Так. Є бронювання. 

Він проводить мене до столика біля вікна. Накрито на двох. У вазі троянда. Стоять свічник, два келихи. Офіціант приносить пляшку вина й наповнює обидва келихи доверху. 

— Для вас вже все замовлено, — каже мені.

Киваю. Я тільки за — довіряю твоєму вибору. Мені приносять салат з гарніром, тушковані овочі.

Роблю ковток вина. Воно смачне. Червоне напівсолодке — як я люблю. Ти пив сухе, бо вважав його єдиним справжнім, натуральним. У приміщенні грає тиха музика. Я уявляю, як ми з тобою тут танцюємо. Як ти обіймаєш мене за талію. Потім цілуєш. Притискаєш до себе. Кажеш, що любиш. 

Тут трохи прохолодно. Здригаюся. Ти б віддав мені свій піджак, щоб я не мерзла. Дивлюся на келих навпроти. Ти задоволений? Тобі подобається моя сукня і те, як я нафарбувалася? Як щасливо усміхаюся, незважаючи на біль?

Я настільки поринаю у свої думки й фантазії, що ледь не зіскакую зі стільця, коли до мене знову підходить офіціант. 

— Час для десерту, якщо ви не проти.

Я усміхаюся й киваю. 

Чоловік забирає тарілки й за мить повертається з тацею, заповненою різними десертами. Розкладає їх на столі. Кілька видів тістечок, политих шоколадом, морозиво з вишнею, окремо з полуницею та згущеним молоком. Я дивлюся на це заворожено. Люблю солодке, ну що тут поробиш. Офіціант йде, а за хвилину повертається з тарілкою, наповненою шоколадними цукерками з вишнею і лікером. 

Я підіймаю очі й бачу, що навпроти сидиш ти. Такий, яким ти був до хвороби — повний сил, усміхнений. Ти дивишся на мене з любов'ю.

— Не плач, — кажеш мені тихо.

— Я не плачу, — заперечую й торкаюся рукою до щік, які насправді вологі від сліз. 

— Живи далі. Я хотів би, щоб ти була щасливою, — продовжує Тарас.

— Справді?

Він киває. Простягає свою руку й торкається моєї. Стискає мою долоню. 

— Живи своє найкраще життя. А коли прийде твій час, я зустріну там тебе. 

— Ловлю тебе на слові. Тільки спробуй тоді так само кинути мене.

Я куштую кожен десерт. Відчуваю різні смаки, але найкращий, як не дивно, у цукерок з лікером. 

Ще якийсь час залишаюся у ресторані. Аж поки ти не зникаєш. І я раптом усвідомлюю, що стілець навпроти порожній, і я вже давно сиджу за столом сама. Ти пішов, наказавши мені жити далі. А я, здається, нарешті відпустила тебе.

Коли йду з ресторану, вже біля виходу озираюся. Дякую тобі, любий, за це останнє побачення.

Наступного дня я прокидаюся у своєму ліжку і з подивом розумію, що в моїх грудях більше немає бездонної порожнечі. Ями, яка весь цей рік нила й не давала дихати. Мені вперше легко. Я дивлюся на стелю й знаю, що ти десь там далеко чекаєш на мене і ми колись обов'язково зустрінемося. Від цих роздумів мене відриває дзвінок у вхідні двері. Я дивуюся, бо нікого не чекаю, а ти сам сказав, що то було останнє побачення. 

Дзвінок повторюється і я неохоче встаю з ліжка. Кутаючись у халат, відкриваю двері й здивовано дивлюся на чоловіка в окулярах і діловому костюмі. На вигляд йому років шістдесят. Я бачу його вперше.

— Ви Злата Стримко? — Питає, посуваючи окуляри пальцем на переніссі.

— Так, це я. А ви?

— Я юрист вашого покійного чоловіка — Анатолій Петрович Золотко. Можна мені зайти?

Я пропускаю його всередину й дивуюся, що нічого не знала про те, що в Тараса був свій юрист. Ми проходимо на кухню.

— Каву будете?

Він мовчки киває.

— Це я надсилав вам квитки на різні заходи від імені вашого чоловіка, — каже, коли роблю йому каву й ми сідаємо за стіл. — Така була його воля. Але я маю виконати ще його останнє бажання. 

Анатолій Петрович виймає зі свого портфеля конверт і простягає. Я здогадуюся, що там має бути записка. Проте, Тарасові вдається мене здивувати. Крім записки там лежать два квитки на круїзний лайнер, який має вирушити у подорож наступного тижня. Ще більше мене дивує, що другий квиток не на ім'я мого чоловіка, а на Максима.