Розділ 6

На тумбочці біля ліжка в мене стоїть дерев'яна скринька, яку колись подарував нам на Новий рік Максим. Я складаю туди свої найпотаємніші, але найважливіші дрібнички: старий кулон, чорно-біла фотографія батьків, коли їм було по тридцять років, наше з тобою весільне фото. І от тепер я кладу туди квитки з побачень, які ти влаштував для мене. Здається, я запхала все, що пов'язане з тобою, в одну маленьку скриньку. Озираюся й раптом розумію, що тебе в цій квартирі майже не залишилося. Лише старе крісло у вітальні. Меблі я змінила. Речі твої роздала знайомим. Ти, мабуть, передбачав, що так станеться. Тому й організував для мене ці побачення — щоб зі мною залишилося ще щось від тебе.

Йду на кухню. Ставлю чайник. Сідаю на стілець і чекаю на дзвінок у двері. Впевнена, що це не може бути все. Ще не кінець. І я не помиляюся. У двері знову дзвонять, й на порозі стоїть той самий кур’єр. Він усміхається й простягає мені ще один конверт.

Я беру його, розписуюся за отримання посилки й даю кур’єру шоколадку. Чомусь почуваюся так, ніби зобов'язана чимось його пригостити. 

Потім йду на кухню й сідаю за стіл. Кладу перед собою конверт. П’ю каву. Гадаю, що там може бути. Куди ми підемо сьогодні? Та чомусь не поспішаю відкривати конверт. Нарешті наважуюся. Там білети на ковзанку. На сьогоднішній вечір. На мить завмираю. Не знаю, як реагувати, бо ми там ніколи не були. Я не вмію їздити на ковзанах і завжди цього боялася. Чому ти купив для нас ці білети? Я думала, що це буде чергова згадка про тебе — тепла, затишна і, як завжди, трохи болюча. Ще й на шосту вечора, коли там буде повно народу. Вперше не можу зрозуміти твої мотиви.

Відкриваю записку:

“Люба моя Ромашечко. Це наша передостання зустріч. І я вибрав незвичне місце для тебе. Тож одягнися відповідно і весело проведи час.”

Цілий день я думаю над цим. Не можу не піти, бо ТИ мене запросив, але не люблю ковзанки й боюся кататися. Я буду там сама. Вперше майбутнє побачення з тобою турбує мене, а не радує. І тепер я знаю, що залишилася лише одна зустріч крім цієї. 

Ввечері одягаю джинси, білу сорочку. Зав'язую волосся у вузол, щоб не заважало падати. Усміхаюся своєму жарту. Виходжу з квартири. Ковзанка розташована на іншому кінці міста. Тож туди ще треба дістатися. Цей рік я майже не пересувалася містом нікуди, крім роботи, яка знаходиться неподалік від мого дому. Мені трохи дискомфортно від великої кількості незнайомих людей навколо мене. Їду з пересадками. Мене просять передати плату за білет. Я відвикла навіть від такої взаємодії з іншими. 

Коли заходжу до торгового центру, на мить гублюся від його масштабів і кількості людей навколо мене. Повільно йду повз магазини, розглядаючи вітрини з одягом і прикрасами. В самому кінці розташована ковзанка, біля якої вже зібралася купа народу — в основному молодь до тридцяти років. Я зітхаю, але не відступаю. Беру на прокат ковзани, одягаю їх і виходжу на лід. Намагаюся їхати рівно, тримаючись за поруччя. 

Кілька разів мене ледь не збивають. І ще штовхають. Та я продовжую рухатися. Дивлюся на пари щасливих закоханих і на дітей, які носяться повз мене як ненормальні. Я дивуюся, що після твоєї смерті хтось може бути щасливим. І водночас усвідомлюю це. Так. Ти помер, але життя, здається, триває. Я ще не впевнена, але є над чим подумати. Врешті закінчую над собою знущатися і йду з ковзанки. Дістаю з кишені телефон і дзвоню Максиму.

— Ти не спиш? — питаю, коли він бере слухавку.

— Зараз тільки восьма. В тебе все гаразд?

— Хочу подякувати тобі за те, що весь цей рік був поруч, і вибачитися, що ні разу не запитала, як ти. Ви були дуже близькими. Тобі також боліло, а я це ігнорувала.

Секунду він мовчить.

— Все нормально, — каже хрипло. — Де ти зараз?

— Не повіриш. На ковзанці. Отаке побачення організував для нас Тарас. Передостаннє.

— Мені приїхати?

— Ні, не треба. Це ж наше з ним побачення. Він не зрозуміє. Вибач.

— Звісно. Це ти мені вибач, — каже поспішно. 

Максим прощається, і я знову залишаюся сама в цьому величезному торговому центрі. 

Розумію, що більше ніколи не побачу Тараса. Я це знала й тому так горювала, але саме зараз чітко усвідомила. Не буде більше сумісних походів до торгових центрів, магазинів чи на базар. Він не візьме мене за руку, не пожартує. Я не доторкнуся до шкіри його обличчя. Не триматиму його руку. 

Те, що зараз відбувається — це не побачення з ним, а насправді прощання. Він робить це для мене, щоб я змогла востаннє насолодитися його компанією й відпустити його. 

Викликаю таксі і їду додому. Розглядаю місто у вікно. Цей рік я нікуди не ходила й ні на що не дивилася, бо без тебе мені це нецікаво. Але водночас це був мій внутрішній протест проти того, що ти пішов. Ніби від того, що я ображатимуся й страждатиму, ти пожалієш мене й повернешся назад. Та цей світ існує далі без тебе й існуватиме без мене, коли прийде мій час. І від моєї реакції нічого не зміниться. Можна страждати, а можна прийняти реальність. Мені не треба більше так сильно горювати. Час вчитися жити самій у цьому світі. 

Коли заходжу до квартири, роззуваюся, прямую в душ і відразу йду спати. Вийшло якесь аж занадто сумне побачення. А може, на таку реакцію ти й розраховував? Бо чогось же запросив мене на ковзанку? Можливо, це те, що ти хотів мені сказати?