Розділ 5

Наступного дня я сиджу зранку на кухні й п’ю каву з шоколадкою. Здається, Тарас остаточно попрощався зі мною вчора. І зробив це дуже гарно. Він завжди красиво залицявся. Коли інших дівчат запрошували до звичайних кафешок, він орендував планетарій для мене і влаштував пікнік під час лекції про планети Сонячної системи. Ми сиділи на пуфиках, дивилися 3D-шоу з планетами на стелі та їли бургери. А потім Тарас зізнався мені у коханні. І це було так романтично, що я тоді розплакалася. Тепер мій чоловік навіть після смерті до мене залицяється.

Роблю ковток кави. Мабуть, варто сьогодні просто прогулятися й привести думки до ладу. Цієї миті дзвонять у двері. Я завмираю. Невже знову від нього? Поспішаю до входу. На порозі стоїть той самий кур’єр.

— Це знову для вас, — каже і простягає мені конверт.

— Не може бути, — шепочу про себе. 

Розписуюся за посилку, а хлопець миттю зникає. Наступного разу треба буде чимось його пригостити, бо ми вже ніби хороші знайомі.

Швидко розриваю конверт. Там два квитки до кінотеатру на романтичну комедію. Зображена пара, яка обіймається й стоїть під однією парасолькою, в той час, як на дворі йде дощ.

Відкриваю записку:

“Злато, пам'ятаєш, як ми кожного тижня ходили до кінотеатру? Робили це вдень або зранку, щоб зала була порожньою. Набирали попкорну, шоколадок та солодкої води. Цілувалися і трималися за руки. Я хочу, щоб ти ще раз це згадала. Тож запрошую тебе сьогодні на сеанс. Зала буде, як завжди, порожньою. Тільки ми з тобою. До зустрічі, моя Ромашечко”.

Дивлюся на годинник — десята ранку. Сеанс на 11:30. Тож швидко біжу збиратися. 

Коли через півтори години я стою біля кінотеатру, мене накриває ностальгія. З дня твоєї смерті не приходила сюди. Спочатку не хотілося. Тоді взагалі нічого не хотілося. А потім не наважувалася. Не була готова зустрітися зі своїми спогадами. І от зараз я стою біля входу, а навколо всюди ми — восени, зимою, влітку і навесні. У різному одязі. Тримаючись за руки. Сміючись і що вже обманювати, іноді сердиті, після сварки одне з одним.

Проходжу всередину. Приміщення майже порожнє. Місце, де можна придбати попкорн, каса і сходи наверх. Я прямую на другий поверх. Показую на вході до зали свої білети.

— Ми ще когось чекаємо? — запитує здивовано дівчина.

— Ой ні, вибачте. У мене просто є зайвий білет.

— Чому ж ви нікого не запросили? — каже з усмішкою.  

Я не відповідаю. Заходжу до зали. Сідаю просто посередині. Уявляю, що ти поруч. Навіть відчуваю, що ти також тут. Їм попкорн, п’ю колу. Мені до душі фільм. Такий романтичний, простий, але приємний. Відчуваю, що тобі також подобається. Це вперше за останні три дні, що я не плачу, а просто добре проводжу час. 

Коли сеанс закінчується і я виходжу на вулицю, помічаю, що картинки з минулого зникають. Розчиняються в повітрі сцени з нашого життя. Це вже не наш кінотеатр. Це просто кінотеатр. Тут більше ніколи не буде тебе чи нас. Починаю приймати реальність. Це боляче.

Йду до найближчого кафе. Замовляю морозиво і каву. Останній рік я не лише до кінотеатру не ходила, а й взагалі нікуди. І тепер це досить дивно сидіти самій за столиком у центрі міста. Помічаю кілька пар у приміщенні. Мені хочеться підійти до них, струсонути кожного й сказати, щоб вони цінували одне одного, бо це може закінчитися будь-якої миті. 

Водночас ловлю себе на думці, що більше не хочу померти. Що відчуваю смак морозива і кави. А ще яскраве сонечко на небі. Згадую, як після фільму ми часто з тобою пішки йшли додому. Тримаючись за руки, гуляли й обговорювали побачене: сюжет, героїв, їхні мотиви. Усміхаюся сама собі. 

Потім встаю й виходжу з кафе. Вирішую прогулятися. Мені хочеться зателефонувати Максиму.

— Я була в кіно з Тарасом, — кажу йому після привітання. 

Він мовчить. Сміюся й пояснюю. Розказую про квитки й нову записку.

— З тобою все гаразд? — питає з сумнівом. — Ти впевнена, що таке прощання з Тарасом нормально на тебе впливає? Може, варто це припинити? Тарас зрозуміє.

— Все гаразд.

Коли кладу слухавку, обдумую його слова. Максим був найкращим другом Тараса. Якщо це не було якесь наше особливе побачення, то ми завжди гуляли втрьох. Сімейні свята, по типу Нового року і Різдва, також завжди святкували з ним. Відпочинок за містом на вихідні. Поїздки на море і в Карпати. Завжди нерозлучні, завжди разом. Знаю, що на початку я подобалася йому. Та коли в нас з Тарасом почалися серйозні стосунки, Максим перетворився на найкращого друга для нас обох. Завжди уважний, добрий, смішний. Він постійно був поруч. 

Після твоєї смерті саме Максим підтримав мене найбільше. Допомагав, телефонував майже кожного дня, заспокоював. Добре, що хоч він в мене є, бо я не уявляю, як би жила на цьому світі, залишившись абсолютно самотньою. 

Так розмірковуючи, приходжу додому. Цього вечора я не п’ю вино. Вмикаю фільм “Сніданок у Тіфані” й до ночі дивлюся його. Мені раптом хочеться розділити з кимось мою самотність, пережити її ще раз. І немає кращого кандидата для цього як головна героїня фільму.