Розділ 4

Наступного дня я прокидаюся в чудовому настрої. Сонечко світить у вікно. Я потягуюся й згадую вчорашній вечір. Дякую, Тарасе. Повільно сповзаю з ліжка й плетуся на кухню. Ставлю чайник на плиту. Потім роблю собі каву й з чашкою у руці підходжу до вікна. Від спогадів про театр на обличчі з'являється посмішка, але водночас мені сумно. Ти хотів підтримати мене у моїй самотності. Натомість після такого вчинку з твого боку гостріше відчуваю, що тебе більше немає. Жоден чоловік, жодна людина на цій планеті ніколи не робили для мене такого. Навряд чи взагалі хтось крім тебе здатен так кохати, щоб навіть після смерті запрошувати на побачення. 

Намагаюся відігнати ці думки, бо маю бути вдячною навіть за таку можливість ще раз побути з тобою. В горлі знову клубок. Щоб відволіктися й заспокоїтися, роблю ковток гарячої кави, яка обпікає мені горло. Раптом у двері дзвонять. Не може бути. Це вже стало якоюсь звичкою. Невже це знову від тебе щось? Ставлю чашку на стіл і біжу до дверей. Ривком відчиняю їх, навіть не дивлячись у вічко. На порозі стоїть Максим. Намагаюся приховати розчарування. 

— Я знаю, що треба було зателефонувати, — каже він ніяково. — Просто був поруч і подумав, що ти, скоріше за все, нікуди не виходиш. А я б не хотів, щоб ти померла від голоду. Тож привіз тобі дещо.

Максим простягнув мені пакет з китайською їжею, судячи з зображення на ньому. І я неочікувано для себе відчуваю, що справді дуже голодна.

— Зайдеш? — Відкриваю перед ним двері ширше.

— Ну, якщо ти наполягаєш, — Максим швидко заходить всередину.

— Каву будеш? — Гукаю вже з кухні.

— Так, будь ласка.

Я роблю йому каву, поки він роззувається і йде слідом за мною. Ми сідаємо за стіл.

— Як ти?

— Чудово. Вчора ходила на побачення до театру разом з Тарасом.

Максим дивиться на мене так, неначе я збожеволіла, і я думаю, що це недалеко від правди. 

— Я знову отримала від нього записку, й там було запрошення до театру, — пояснюю. Максим зітхає з полегшенням. Потім мовчки дивиться на мене.

У двері знову дзвонять. Підхоплююся на ноги. Моє серце починає шалено калатати. Я знаю, що це від нього. Від мого коханого Тараса. Біжу до вхідних дверей й відкриваю їх. На порозі стоїть той самий кур’єр і посміхається мені, неначе своїй хорошій знайомій.

— Дайте вгадаю, у вас знову є посилка для мене? — питаю тремтячим голосом.

— Так точно. Є.

Хлопець витягує з сумки конверт. Я розписуюся й жадібно забираю свій подарунок. Махаю кур’єру на прощання рукою. Закриваю двері й обпираюся на них. Відкриваю конверт. Всередині два квитки до зоопарку й записка.

“Моя Ромашечко. Щойно подумав, яка ти в мене все-таки ще маленька і наївна. І як мало я влаштовував тобі таких свят, де б щасливою почувалася твоя внутрішня маленька дівчинка. Тож сьогодні ми підемо до зоопарку. До того самого, де ми з тобою познайомилися. Будемо годувати ведмедів і лебедів, гладити козу й верблюда. І просто радітимемо цьому світові й живим створінням, які як і ми, гості на цій землі”

— Зоопарк, — шепочу про себе, й на очі навертаються сльози щастя. — Моє найулюбленіше місце.

Я підіймаю очі й ловлю на собі занепокоєний погляд Максима.

— Мені здається, що це погана ідея, — каже тихо. — Ти заграєшся. Потім буде ще болісніше.

На мить замислююся. 

— Тобі вже, мабуть, час іти. Я маю збиратися.

Він мовчки киває. Прощається й виходить з квартири. Я знову ловлю на собі його занепокоєний погляд. Та мені все одно. Як тільки закриваю двері, біжу до ванної кімнати та перевдягаюся. А за п'ятнадцять хвилин вже вискакую на вулицю.

Коли прибуваю до зоопарку, там все так, як було, коли ми зустрілися вперше. Зелені дерева, соковита трава, лавочки. Родини прогулюються з дітьми й зупиняються час від часу, щоб порозглядати тварин. Лебеді плавають в озері. Я підходжу ближче й згадую, як їх тоді годувала, а потім з’явився ти. Ловлю себе на думці, що це дивно, але я не відчуваю болю в цьому місці. Скоріше тепло і радість від того, що ці моменти були. 

Повільно блукаю зоопарком, роздивляюся кожну тварину й згадую, чи були вони тоді, коли ми з тобою зустрілися. На мить мені здається, що ти торкаєшся моєї руки, але то просто гілка, яка зачепила мою долоню.

Врешті, йду на вихід. Біля входу до зоопарку купую кілька коробок цукерок з лікером і вишнею. І раптом помічаю жінку, яка продає ромашки. Значить, ти сказав правду і тоді дійсно купив їх спеціально для мене.

Беру у жінки букет. Буду вважати, що це ти мені його подарував. Прямую додому. 

В мене стійке відчуття дежавю. Літо, я в шортах. У руках букет ромашок і цукерки. Все так, як було десять років тому. Єдине, що тебе поруч немає. Притискаю квіти до себе. 

Коли повертаюся додому і заходжу до квартири, мене зустрічає вже звична тиша. Знімаю кросівки й прямую на кухню. Наливаю собі у келих вина, беру коробку цукерок і йду у вітальню. Забираюся у моє велике крісло. Цей вечір я присвячу спогадам про тебе, а особливо про нашу першу зустріч і перше побачення. Я ще не можу змиритися з тим, що тебе немає, але я точно вдячна долі за те, що ти був.