Розділ 3

Я пообіцяла Максиму подумати над його словами. Але коли він пішов, просто взяла коробку цукерок, пляшку вина й пройшла до вітальні та знову забралася у крісло, підтягнувши до себе ноги. До кінця дня дивилася у вікно й розмірковувала. Ця звісточка від Тараса остаточно вивела мене з рівноваги. 

Наступного дня я прокинулася ближче до полудня з головним болем від випитого алкоголю і поганим настроєм. Змусивши себе встати з ліжка й прийняти душ, вирішила трохи прогулятися. Та коли підійшла до дверей, несподівано в них подзвонили, від чого я перелякано заклякла. Це повторилося ще раз, і я зрушила з місця, щоб відкрити.

На порозі стояв вчорашній кур'єр. 

— В мене знову для вас посилка, — хлопець усміхнувся. Він простягнув мені конверт, який я швидко взяла у руки.

— А хто відправник? — Схаменулася, коли кур’єр вже був біля сходів. — Від кого це?

Він задумливо поглянув у папери. 

— Тут вказано Тарас Стримко. Знаєте такого?

Я кивнула, бо говорити не могла. Клубок застряг мені у горлі, перекриваючи голос і частково можливість дихати. 

Зайшла до квартири. Закрила за собою двері й повільно сповзла на підлогу. Тремтячими пальцями відкрила конверт. Всередині лежали два квитки до місцевого театру імпровізації та записка:

“Люба моя Злата. Останнім часом я нікуди не водив тебе через свою хворобу. Я не міг — ти ж знаєш. Вдячний, що ти сиділа весь час зі мною, намагаючись підтримати та вгамувати мій біль. Тож зараз хочу надолужити згаяне. Я запрошую тебе на виставу. Знаю, як ти любиш ходити до театру. Одягни, будь ласка, довгу чорну сукню з відкритою спиною. Ту, що я тобі подарував. Туфлі на підборах. Я буду радий побачити тебе знову усміхненою і щасливою. Твій Тарас”.

Від всього цього в мене голова йде обертом. Добре, що я вже сиджу на підлозі, бо навряд чи встояла б. Навіщо ти зі мною це робиш? Нащо мучиш? 

Тру рукою лоба. Намагаюся не збожеволіти. Згадую, що останні пів року до смерті чоловіка справді майже нікуди не виходила з дому. Працювала тоді віддалено, щоб бути поруч з ним. Він ледве міг ходити, і йому було так боляче, що ми могли максимум вийти у двір, прогулятися й подихати свіжим повітрям, та й то не кожного дня. Він постійно просив вибачення за незручності й за те, що не може зводити мене в якесь хороше місце, не розуміючи, що для мене за щастя було просто бути поруч. Я з усіх сил вбирала в себе його останні погляди й усмішки. Тепер Тарас вирішив хоч після смерті зводити мене до театру. 

Я підіймаюся з підлоги. Вистава о сьомій. Тож маю достатньо часу, щоб зібратися. Дістаю з шафи довгу чорну сукню, про яку писав Тарас. Насправді я одягала її всього один раз, і то давно. Вона майже нова. Від неї відразу війнуло спогадами про чоловіка. 

Перед очима постав він у чорному костюмі й з широкою посмішкою. Тарас простягнув мені руку, допомагаючи вийти з машини, коли ми приїхали на фуршет, який організувало керівництво на його роботі.

— Мені так пощастило, — шепоче мені на вухо, коли заходимо всередину. — В мене найгарніша і найсексуальніша супутниця. 

Я пам'ятаю, що знітилася. Тарас вмів робити компліменти. Поруч з ним я завжди відчувала себе найкращою і найбажанішою жінкою на світі.

Спогади почали танути перед моїми очима. Я знову стою у спальні й витріщаюся на вечірню сукню, розкладену на ліжку. Знімаю джинси, футболку й повільно перевдягаюся. Мені подобається відчувати, як тканина торкається мого тіла, ковзаючи по шкірі. Підіймаю волосся й роблю високу зачіску. Фарбуюся. Дивлюся на себе у дзеркало. За останній рік я помітно постаріла. Це було неминуче й сталося не від віку, а від пролитих сліз, стресу, горя. Всього цього було більше ніж досить в моєму житті останнім часом. 

За годину до вистави я викликаю таксі. І поки машини ще немає, проходжу на кухню й доїдаю вчорашній подарунок від тебе — шоколадні цукерки з лікером. Випиваю келих вина. Я вирішую удати сьогодні, що ти супроводжуєш мене. Уявити, що ти живий і здоровий, дивишся на мене з любов’ю. Зіграємо в цю гру, коханий? Іншого побачення з тобою в мене вже не буде, тож я дуже постараюся, щоб воно мені запам'яталося.

До театру прибуваю вчасно. Виходжу з машини. Люди в черзі біля дверей повертаються. Вони окидають мене зацікавленим і водночас здивованим поглядом, бо я одягнена занадто вишукано, а кавалера в мене немає. Ігнорую їхні погляди, бо насправді пара в мене є. Це вони тебе просто не бачать. 

Коли нарешті опиняюся всередині, я озираюся й підіймаю погляд на стелю. Вже й забула, як тут вишукано і гарно. На очі навертаються сльози, але не від болю чи горя, а від цієї краси. Величності. Повільно підіймаюся сходами. Займаю своє місце в окремій лоджії. Тарас зробив цей вечір майже ідеальним. Не вистачає лише його поруч. І келиха шампанського. Раптом двері позаду мене відчиняються. Заходить чоловік і простягає мені цей самий келих шампанського. Я усміхаюся. Тарас-Тарас…

Усю виставу відчуваю, що мій чоловік сидить поруч зі мною. Він також спостерігає за грою акторів, усміхається й обіймає мене за талію. Щастя охоплює мою душу й розливається теплом по всьому тілу. На мить світ здається найпрекраснішим місцем, яке Бог міг вигадати для людини: яскраві кольори, звуки, відчуття. Життя знову набуло сенсу. Захотілося дихати й голосно співати. 

— Дякую тобі за це побачення, — шепочу тихо, повернувшись до сусіднього стільця у лоджії. Це найпрекрасніший день з того часу, як ти залишив мене тут саму. 

— Будь ласка, Ромашечко, — здалося, що він мені відповідає.

Після вистави я, не поспішаючи, спустилася сходами на перший поверх. Викликала таксі й поїхала додому. Після теплого душу залізла у ліжко. Здається, вперше за останній рік заснула міцним, спокійним сном.