Розділ 2

Перше, що я бачу — це біла стеля наді мною. Якусь мить продовжую її розглядати, аж поки до мене не доходить, що це моя стеля в моїй же квартирі. Я підіймаюся на ліктях й стогну, хапаюся за потилицю, бо вона ниє від болю. Намацую там невелику ґулю. Коли врешті встаю на ноги, раптом все згадую. Кидаюся до столу, де так і лежить коробка цукерок і листівка. У вазі стоять ромашки. Значить, це все мені не приснилося. Беру ще раз до рук листівку. Я даремно подумала, що це чийсь жарт, адже тепер впізнаю почерк мого покійного чоловіка. В цьому немає сумніву. Але як??? Як таке може бути? 

Ходжу кімнатою, намагаюся думати. Потім згадую про Максима, найкращого друга чоловіка. Швидко виймаю телефон з кишені й набираю його.

— З тобою все нормально? Нічого не сталося? — каже він відразу після довгих гудків і привітання. — Не думав, що найближчими днями ти мені дзвонитимеш.

— І тобі привіт. Я не знаю. Хтось прислав мені квіти та цукерки від Тараса.

Чекаю на його реакцію, але Максим мовчить.

— Може, це якась помилка?

— Там є листівка з поздоровленням з річницею смерті. І це його почерк. Максим, що це може бути? — Мій голос тремтить, і я ледь стримуюся, щоб не перейти на плач. — Може, мій Тарас повернувся до мене з того світу, бо бачив, як сильно я за ним тужила?

— Не кажи дурниць, — говорить Максим м'яко. — Можна я приїду?

— Приїжджай, — погоджуюся, хоч і не планувала ні з ким сьогодні зустрічатися.

Через пів години Максим вже прибув до мене. Він стоїть на кухні й уважно розглядає листівку. Я слідкую за його виразом обличчя. Воно напружене і водночас здивоване. Ніби Максим сумнівається в тому, що бачить.

— Це дійсно почерк Тараса, — нарешті погоджується й проводить рукою по своєму темному волоссю. Його карі очі дивляться кудись вдалечінь. А на лобі з'являється складка. Він напружено думає. — Але як це може бути? Хоча підробити почерк зараз взагалі не проблема.

— Але у записці він називає мене “Моя ромашечка”. Це знав лише він.

— Якщо припустити, що це справді не дурні жарти, а від нього, тоді залишається лише один варіант. 

Я дивлюся на Максима, завмерши.

— Він домовився з кур'єрською службою, щоб це доставили для тебе через рік після його смерті. Тарас це влаштував.

Я безсило опускаюся на стілець. Це справді вірогідно. Тарас був таким. Він пам'ятав дні народження всіх наших друзів і знайомих. Організовував відпустки. Знав, хто і про що мріє, і тому завжди дарував найкращі подарунки. Він цілком міг спланувати цей сюрприз, коли ще був живий, щоб передати мені звісточку з того світу і ще одну приємну згадку про себе.

Беру одну з цукерок і розкушую. Лікер розливається в моєму роті, обпікаючи язик. На мить закриваю очі. Згадую, як ми познайомилися. Я сиділа в зоопарку на лавочці й дивилася на штучне озеро, де плавали лебеді. Чекала на свого хлопця. Було нестерпно спекотно, і я вже збиралася встати й піти купити собі морозиво. Аж тут у мене над вухом пролунало:

— Ромашки для ромашки.

Коли я підійняла очі, біля мене стояв молодий чоловік років тридцяти. Мене відразу привабили виразні сірі очі, якими він вивчав моє обличчя. Футболка обтягувала його м'язи на руках і підтягнутий торс. Широкі джинси. Він дивився на мене з усмішкою. В руках тримав букет ромашок і коробку цукерок з вишнею і лікером всередині. Б'юся об заклад, що до нього на побачення не прийшла дівчина, й він вирішив віддати букет і цукерки мені. Проте Тарас ніколи не зізнавався в цьому і завжди таку теорію заперечував.

— Я побачив, яка ти гарна, й сходив купити квіти біля входу в зоопарк, щоб познайомитися з тобою, — казав він пізніше. — І цукерки в магазині.

Впевнена, що там ніде не продавали квіти. Тож, скоріше за все, це не правда. А проте тоді мені було дуже приємно. Я усміхнулася йому у відповідь й простягнула руки, щоб забрати букет.

— Можна біля вас сісти? — запитав він ввічливо. 

Я погодилася. І з тої миті ми стали нерозлучними. Пробалакали ще хвилин п'ятнадцять, і я запропонувала йому піти в інше місце погуляти. Він погодився. Насправді просто не хотіла, щоб Тарас побачив мого хлопця, і щоб це спілкування закінчилося. А через кілька днів я кинула свого хлопця, і ми почали зустрічатися. 

Я люблю ці цукерки саме за те, що їх смак нагадує мені тебе. Ці ж квіти схожі на мене справжню, якою я стала поруч з тобою. 

Відкриваю очі й знову опиняюся на кухні своєї квартири, яка колись була нашою. Болісне усвідомлення, що тебе більше тут ніколи не буде, накриває мене.

— Ти маєш його відпустити, — каже Максим і кладе руку мені на плече. — Вже рік пройшов. Час жити далі.

— А може, зателефонувати у кур'єрську службу? Хай підтвердять, що це Тарас замовив для мене квіти.

— Щоб що? — Максим хитає головою. — Тобі від того стане легше? Вони лише скажуть те, що ти й так знаєш, але не дадуть відповідь на питання “Навіщо?” Лише ти можеш зрозуміти, чому він вирішив нагадати про себе саме зараз. Та здається мені, — і тут Максим дивиться на мене уважніше, — що Тарас припускав, наскільки сильно ти страждатимеш. Що перестанеш знайомитися з новими людьми й відгородишся від усіх друзів. Будеш тужити за ним. І квіти від нього — це якраз натяк, що ти маєш його відпустити.