Розділ 1

Мій чоловік помер рік тому. Учора була річниця. Я сиджу у вітальні у великому, м'якому кріслі, яке Тарас колись купив на барахолці. Втиснулася в нього неначе маленька дитина. Незважаючи на спеку, мене морозить. Тож я накрилася теплим пледом і дивлюся у вікно. 

Тридцять перше липня — офіційно мій найнеулюбленіший день у всьому році. Я відпросилася на тиждень з роботи. Причину не пояснювала. Хоча всі й так її знають. Насправді хочу востаннє попрощатися з тобою і не впевнена, що зможу працювати. Навряд чи в мене вистачить сил знаходитися серед людей і не плакати. Я не така сильна, як ти. Проте не хочу, щоб мене жаліли. 

На дзвінки Максима, твого друга, не відповідаю з тієї ж причини. Він дуже добрий, знаєш? Приглядає за мною. Періодично телефонує, щоб спитати, як справи. Іноді купує їжу. Пропонував допомогти грошима. Переживає, щоб я нічого собі не зробила. Та я б ніколи на таке не наважилася. По-перше, це боляче. А ти знаєш, як я боюся болю. А по-друге, не хочу тебе засмучувати. Вчора їздила на кладовище й роздала цукерки. Ти помітив? Я відчувала, що ти за мною спостерігаєш. А сьогодні день жалоби для мене. Не хочу нікого бачити. 

У холодильнику стоять три відерця з морозивом та дві пляшки червоного вина. Я збираюся з'їсти тижневу порцію калорій і напитися до стану, коли хоч на мить забуду тебе і твоє обличчя не являтиметься мені у кожному куточку дома, біля кожної стіни. Не хочу бачити, як ти лежиш на дивані чи ліжку або готуєш сніданок на кухні. Бажаю, щоб твоя усмішка стерлася з моєї пам'яті й не приносила мені біль знову й знову. Бо від цього можна збожеволіти. 

Мимоволі пригадую наші спільні моменти. Не те щоб все і завжди у нас було добре, але пам'ять працює вибірково, і я маю лише хороші спогади про тебе. Як ти залицявся до мене й приносив букети ромашок. Просто завалював мене ними. А ще шоколадні цукерки з вишнею і лікером. Як поспішала до тебе на побачення. Я взагалі-то хлопця свого кинула, щоб бути з тобою. Не змогла встояти перед твоїми глибокими виразними сірими очима. Згадую наш перший поцілунок біля Дніпра на піску. І перший захід сонця, і світанок. Від усіх цих спогадів з'являється тепло в грудях, яке розповзається по всьому тілу. Водночас по моїх щоках котяться сльози. 

Навіщо я зустріла тебе, якщо ти потім мене отак покинув? Краще б я тебе взагалі не знала. Та чи краще? О Боже, ні, звісно. Ті десять років, що ми провели разом, були найліпшими в моєму житті. А іноді я думаю, що жила лише ті десять років. Весь інший час був підготовкою до зустрічі з тобою. Тепер я ніби мертва. 

Повільно випростовую голі ноги, які наче дві шпички стирчать з шортів. Останнім часом я дуже схудла. Мама переживає й плаче, бо думає, що я захворіла тою ж хворобою, яка забрала тебе — раком. Наполягає, щоб я пішла до лікарні. Та світ надто жорстокий, щоб проявити таку милість і дати мені піти за тобою. Він не хоче, щоб ми були разом. Тож я сиджу тут сама і просто доживаю своє життя. День за днем. І поки люди жаліються, що час пролітає непомітно, я страждаю від того, як повільно тягнеться кожна хвилина, кожна секунда без тебе.

Раптом згадую, що мені всього тридцять вісім, і якщо Стара не буде поспішати, то чекати доведеться ще дуже довго. Від думки про те, скільки, мене аж сіпає. Я всовую ноги в капці. Вилізаю з крісла, яке не хоче відпускати. Воно обхоплює мене з усіх боків і затягує назад у свої нетрі. Плетуся на кухню. Дістаю одне з відерець з морозивом. Помічаю, що в глибині холодильника крім вина є ще кілька пляшок пива, про які я забула. Але це надто мало. Закриваю холодильник, беру велику ложку й сідаю за стіл. 

Пробую. Морозиво полуничне з шоколадом. Колись ми таке їли кожної суботи, коли ввечері дивилися по телевізору різні фільми й серіали. Переважно трилери та жахастики. Тоді мені це не подобалося. Я любила романтичні комедії. На очі знову навертаються сльози. Та тільки збираюся заплакати та дати волю своєму горю, як у двері дзвонять. Це надзвичайно мене дивує. Так сильно, що я більше не плачу. Адже всі знають, що цей тиждень мене краще не чіпати. Навіть мама сьогодні не телефонувала. Можливо, помилилися? Я завмираю, очікуючи, що хто б там не був за дверима, він схаменеться й піде та дасть мені спокій. Проте дзвінок повторюється. 

Повільно, неначе не можу повірити, що це відбувається насправді, підходжу до дверей й дивлюся у вічко. Там стоїть молодий хлопець років двадцяти, в дурній кепці й з букетом. Це точно якась помилка. Зітхаю й відкриваю двері. 

— Я кур'єр. В мене посилка для вас.

— Для мене? Ви впевнені? — кажу, продовжуючи його розглядати.

— Ну ви ж Злата Стримко?

Я киваю.

— Тоді помилки немає. Розпишіться.

Хлопець простягає мені бланк, де я машинально ставлю підпис. Після цього він вручає мені букет ромашок і невеликий прямокутний пакунок. Розвертається і швидко йде до сходів. 

Ще кілька секунд я стою й ошелешено дивлюся на квіти. Подарувати мені ромашки на другий день після річниці смерті чоловіка — це точно чийсь дурний жарт. Ніхто з тих, кого я знаю, не зробив би такого. Зітхаю й заходжу всередину. Закриваю за собою двері й знову на кілька секунд заклякаю, розглядаючи квіти. Потім повільно плетуся на кухню. 

Поки ставлю у вазу ромашки, сльози знову набираються. Кілька секунд я ридаю, не в змозі стриматися. Витираю очі рукавом кофтинки й беруся за пакунок. Розгортаю його. Там мої улюблені шоколадні цукерки з вишнею і лікером. Я так сильно закушую губу, щоб не розревітися вдруге, що в мене виступає кров, яку відчуваю на смак язиком. Не відразу помічаю листівку й напис “Моїй Ромашечці”.

О, Господи. Так Тарас завжди називав мене: “Моя ромашечка”. Тремтячими руками тягнуся до листівки. 

“Моя кохана Злата. Я знаю, що сьогодні рік, як мене більше з тобою немає. І ти сидиш в нашому кріслі у вітальні — плачеш і їси морозиво. Ти завжди так робиш, коли страждаєш чи переживаєш за щось. Тож ці квіти й цукерки для тебе, щоб підняти тобі настрій. Усміхнися й знай, що я завжди буду поруч з тобою.”