***

Сіра каша снігу під ногами, білі сніжинки на щоках. На плечі сумка, на носі шарф. Звичайний зимовий день. Половина перехожих виглядають практично так само. Хоча сьогодні, в яскраво-рожевому пуховику, я, певно, виділяюся із сірої маси. І ні, мені не 10 і навіть не 15 років. Хоча якщо й двадцять п'ять… Це вже багато чи досі замало? Напевно, в залежності від того з чим порівнювати. Ось, наприклад, якщо подивитися на зиму, то календарна вона у нас, на жаль, рідко збігається із реальною. І це вносить корективи в наше життя, принаймні в моє.

От є у мене шуба, улюблена моя, гарнюня. Місячну зарплатню за неї віддала. Хто ж знав, що у грудні піде дощ, та ще не на дві краплі, а ледве не тропічна злива, тільки холодна. І хто міг припустити, що саме в цей момент я опинюся на вулиці... Ось вам і зима-зима. Скоріше вже атракціон "Відчуй себе мокрою куркою". Як підсумок, довелося діставати старий пуховик, що якимось дивом зберігся ще зі школи. Добре бути маленькою. Як то кажуть… Маленький песик все життя щеня? Так на правду і не ображаються. Що є – все моє. Метр з кепкою та тонка фігурка. Якби працювала в школі мене б просто приймали за ученицю, і не факт, що старших класів. А на заводі нічого так, звикли за рік. Тепер просто сміються та підгодовують пиріжками. Мабуть, все ще потай сподіваються, що я виросту.

Смішні… Хіба багато хто може дозволити собі носити шкільні речі через десятиліття? Я он із легкістю. А шуба, вона висохне. Шкода тільки, що у наступному році. Адже сьогодні вже 31 число, і, ховаючи замерзлий ніс, я червоною від холоду рукою, тягнуся до дверей під'їзду, звично намагаючись намацати ключі в кишені. Якби це було так просто… Розкривши сумку вже двома руками зариваюся у неї хіба що не з головою у пошуках заповітного золотого ключика. Якого в сумці й немає! Весело так?

Варіанта три: Або він у сумці і я просто його ще не знайшла, або вдома, адже сьогодні я виходила разом із братом, або і могла просто забути, та найгірший, я його загубила, і тоді я не знаю, хто мене приб'є першим брат чи власниця квартири. Хоча обидва зараз і у від'їзді.

Мобільний інтернет шкутильгає на обидві ноги, я ж просто стрибаю перед під'їздом, намагаючись зігрітися, гадаючи, що трапиться раніше Мишко візьме трубку чи хтось мене запустить хоча б у під'їзд.

Найцікавіше, що брат у своїх теплих країнах виявився швидшим.

– Мала, ти що вже встигла скучити?

– Звісно, ти ж мій улюблений брат!

– Що вже накоїла?

Ну от нормально це? Наче інших варіантів і немає.

– А може я дійсно скучила!?

– Звичайно скучила, і я навіть все тобі розповім і про політ, і про пляжі, ми з Машею тут саме ідемо на море... Я ж тебе не дуже відволікаю? Адже нічого не сталося?

– Я просто загубила ключі.

– Клас! А я просто в іншій країні.

– Не знущайся. Скажи, що робити краще? Катерині Петрівні дзвонити?

– Єлизавета Володимирівно, ану відставити паніку. Радій, що в тебе такий чудовий брат є. Чекай зараз все вирішу…

І все… Взяв і вимкнув дзвінок.

Чекати... Добре йому казати. У нього сонце, море, пісочок гарячий. А в мене тут уже ноги заледеніли. Єдина радість – сусід у під'їзд заходив, і я прошмигнула слідом. Тут хоч вітру немає. Тільки соплі все одно течуть. Причому не лише від холоду. Он батьки на лижах поїхали із друзями кататися. Мишко з Машею на морі, він влаштував романтичну подорож до якої додається рука та серце. А я?.. Сиджу тут одна-однісенька. Новий рік називається... Ні хлопця, ні друзів, ні ялинки, ні настрою... Ховаю руки в кишенях, ніби це може позбавити холоду і порожнечі в душі, але навіть просто фізично тепліше не стає.

Скільки часу минуло? Де обіцяне «Все вирішу» від братика?

Ще й кишеня порвана. А там… Що це?

Здивовано дістаю пожмаканий, наче його хтось намагався з’їсти, аркуш рожевого паперу. Ладно ще були б це гроші. Мама любить казати, що вони так розмножуються, завалюючись за підкладку, а потім зненацька знаходячись з поверненням зими та холоду. Таке собі диво на мінімалках. А звичайний аркуш… Та зайнятися однаково нічим, і щось змушує мене його розгорнути. Різнокольорові блискітки липнуть до рук, а я, вчитуючись у текст, несподівано для себе, наче провалююсь у минуле.

«Встигнути до нового року» – шепочу я, згадуючи, як десять років тому писала цей список бажань. Читаю і починаю просто плакати. Все, це остання крапля. Цей старий, по дитячому наївний список. Тримаю його тремтячими руками і реву як малолітка якась. Та що там казати, все одно дорослі це ті самі діти. З роками зростають зазвичай лише проблеми, обов'язки та друге підборіддя. Насправді ж, усім, як і раніше, хочеться дива. Тільки бажання змінюються. Та й це… Не завжди.

Внизу грюкають під'їзні двері і я починаю приходити до тями, витираючи сльози. Не вистачало ще, щоб хтось побачив. І тут над вухом звучить, здавалося, забутий голос.

– Ялина! Твій рятівник приїхав.

Забувши про все, я обертаюся. Це він! Мені не здалося. Та хто б ще міг називати мене дитячим прізвиськом.

– Що ти тут робиш? – запитую, сама дивуючись тому, наскільки хрипко звучить голос.

– Так, мала, це ти чим тут займаєшся? Ти що ревеш? Хто образив? Кому бити морду?

– Нічого я не реву! – намагаюся сховати листок, але Сірий, точніше  Сергій Вовк, найкращий друг мого брата, це звичайно помічає та миттєво вихоплює список у мене з рук. – Віддай негайно!