Розділ 4. Початок

Соломія 

​Музика в ресторані була занадто гучною. Після глухої тиші нашого ліфта цей хаос звуків і світла здавався мені вибухом на фабриці феєрверків. Люди кружляли навколо, цокалися келихами, щось вигукували, але я відчувала себе так, ніби все ще перебуваю в захисному коконі. І цей кокон тримався на одній-єдиній точці дотику. На долоні Ігоря, яка все ще стискала мою руку.

​До нас одразу підскочив організатор заходу. Трохи худорлявий хлопець із рацією, чиє обличчя виражало крайній ступінь істерики.

​— Соломіє! Де ти була?! Ми вже думали, що ти зникла з тією гірляндою назавжди! Клієнт лютує, він... — він заткнувся на пів слові, перевівши погляд на Ігоря, а потім на наші переплетені руки.

​Я подивилася на свою сріблясту гірлянду, яка безпорадно звисала з мого ліктя. Ще пів години тому вона здавалася мені центром всесвіту. Зараз...просто шматком фольги.

​— Ліфт застряг, Денисе, — спокійно відповіла я. — Між восьмим і дев'ятим. Ми там зустріли Новий рік.

​Денис роззявив рота, а потім знову глянув на Ігоря, який виглядав так, ніби він щойно викупив цей ресторан, а не сидів на брудній підлозі.

​— Ігоре? — до нас підійшов господар вечірки, високий чоловік у бездоганному костюмі. — Друже, я вже думав, ти не прийдеш. Ти де загубився?

​— Застряг десь між космосом та реальністю, — усміхнувся Ігор, і в цій усмішці було стільки іронії, що його товариш лише спантеличено кліпнув очима. — Але, знаєш, це було найкраще, що трапилося зі мною за весь минулий рік.

​Я відчула, як мої щоки стають гарячими. Ігор м'яко вивільнив свою руку, але тільки для того, щоб накинути своє пальто мені на плечі.

​— Тобі потрібно зігрітися, — прошепотів він мені на вухо. — Тут занадто багато протягів.

​Ми відійшли до панорамного вікна. Весь Київ лежав перед нами, розфарбований тисячами вогників. Десь там, далеко внизу, люди продовжували святкувати, машини розвозили запізнілих гостей, а ми стояли тут, на чотирнадцятому поверсі, і здавалося, що ми єдині, хто знає якийсь дуже важливий секрет.

​Я дістала свій телефон. Мережа нарешті з'явилася, і екран миттєво заповнився десятками сповіщень: «Де ти?», «З Новим роком!», «Гірлянда готова?». Я просто заблокувала екран. Не зараз. Не сьогодні.

​— Соломіє, — Ігор стояв поруч, дивлячись на місто. — Ви все ще хочете бігти далі?

​Я подивилася на свої різні шкарпетки, які тепер було видно у яскравому світлі залу, потім на сріблясту фарбу на своїх руках і нарешті... на нього. На чоловіка, який кілька хвилин тому був просто випадковим супутником, а тепер став людиною, з якою я не хотіла прощатися.

​— Знаєте... мені здається, що я нарешті прибігла, — чесно відповіла я.

​Я розплутала ту кляту гірлянду і просто повісила її на перила балкона. Нехай сяє тут, сама по собі. У мене були інші плани.

​— У мене в сумці залишився ще один паперовий стаканчик, — я хитро поглянула на нього. — І я бачу, що у вас у пляшці ще є трохи того чарівного ігристого. Може, вийдемо на терасу? Там теж немає зв'язку, але зате зірки ближче.

​Ігор засміявся, легко і щиро.

— Ви нестерпна, Соломіє. І це мені дуже подобається.

​Ми вийшли на терасу, подалі від гучної музики та фальшивих тостів. Морозне повітря вдарило в обличчя, але мені було тепло. П'ять хвилин у ліфті перетворилися на першу годину нашого спільного року. І я точно знала, що коли завтра вранці світ знову стане раціональним, ми не забудемо того, що сталося між восьмим і дев'ятим поверхами. ​Бо іноді диво — це не салюти на даху. Диво — це коли ліфт зупиняється саме тоді, коли тобі потрібно знайти себе.
​Або знайти когось іншого.

Ми стояли на терасі, і хоча мороз намагався пробратися під пальто Ігоря, яке все ще висіло на моїх плечах, я його не відчувала. Тут, на висоті пташиного польоту, шум вечірки за скляними дверима перетворився на глухе серцебиття великого міста.

​Ігор дістав пляшку. Вона була вже прохолодною, а бульбашки в ігристому стали лінивими, але для нас це все ще був еліксир тієї короткої свободи, яку ми знайшли в кабіні ліфта.

​— Ви справді залишили гірлянду там? — запитав він, наповнюючи мій останній паперовий стаканчик. — Ваш замовник завтра може прислати вам рахунок за "зіпсоване свято".

​Я поглянула на свої руки. Срібляста фарба вже трохи стерлася, але блискітки все ще сяяли під світлом місяця.

— Нехай присилає. Знаєте, я все життя боялася бути «недостатньо». Недостатньо професійною, недостатньо швидкою, недостатньо успішною. А там, у темряві, коли ви сказали, що світ не завалиться без моїх лампочок... я вперше за вісім років просто видихнула. Виявляється, світ справді не завалився. Він просто зачекав нас.

​Ігор підійшов ближче. Його силует на тлі нічного неба здавався монументальним, але погляд був теплим.

— Він не зачекав, Соломіє. Він дав нам фору. Щоб ми встигли роздивитися одне одного до того, як нас знову закрутить цей біг по колу.

​Я зробила ковток. Вино вже не було таким холодним, але смакувало дивовижно.

— І що тепер? — запитала я, відчуваючи, як серце починає калатати швидше, ніж у ліфті. — Зараз 00:30. Магія розсіюється. Ви підете до своїх друзів, а я поїду додому відмивати руки від фарби... І ми залишимося просто "тими двома з ліфта?"

​Ігор мовчав кілька секунд, розглядаючи вогні десь внизу. Потім він дістав свій телефон, який уже розривався від дзвінків, і, не дивлячись на екран, просто вимкнув його. Повністю.

​— Знаєте, що я зроблю? — він повернувся до мене. — Я зараз піду всередину, попрощаюся з господарем і скажу, що в мене з’явилася неймовірно важлива справа. А потім я повернуся сюди. І якщо ви не проти, ми підемо гуляти по нічному місту. Без гірлянд, без планів і без натовпу. Тільки ви, ваші різні шкарпетки й моє подвійне вершкове макіато, яке я все ж таки куплю нам у першому ліпшому відкритому кафе.

​Я відчула, як на обличчі розпливається усмішка. Це було так просто і так правильно. Без пафосних обіцянок, без фальші. Просто прогулянка.