Розділ 3. Щирість

Ігор 

​На табло все ще світилася незмінна дев’ятка, але атмосфера в ліфті змінилася. Напруга зникла, поступившись місцем чомусь затишному й трохи не реальному.

 23:59. Ми сиділи на підлозі, розтягнувши ноги, і я вперше за вечір помітив, що на Соломії різні шкарпетки — одна з оленем, а інша в червону клітинку.

​— Соломіє, — я кивнув на її ноги, — це частина дизайнерської концепції чи тонкий натяк на стан вашої нервової системи сьогодні ввечері?

​Вона глянула на свої шкарпетки й пирхнула, прикриваючи рот долонею.

— Це концепція під назвою "Я збиралася в темряві, бо о п’ятій ранку вимкнули світло". Взагалі-то, це мій талісман. Але тепер ви знаєте мій найстрашніший секрет.

​— Якщо це ваш найстрашніший секрет, то ви — найнебезпечніша людина, яку я зустрічав, — усміхнувся я, наповнюючи наші паперові келихи залишками ігристого. — У моїх секретах зазвичай фігурують непрочитані листи та совість, яка мучить через пропущений похід у спортзал.

​— О, ви з цих? — вона примружилася, грайливо штовхнувши мене плечем. — Суворий бос, який вимагає звіти о восьмій ранку і п'є тільки чорну каву без цукру?

​— Майже. Тільки каву я п'ю з подвійними вершками, але нікому про це не кажу, щоб не псувати імідж, — зізнався я, і ми обоє тихо засміялися.

​Раптом десь глибоко в шахті щось глухо бахнуло, ніби перші салюти. Годинник на моїй руці мовчки перемкнув цифри: 00:00.

​— Ну що, — я підняв стаканчик. — З Новим роком, дівчино з різними шкарпетками. Нехай цей рік буде менш хаотичним, ніж наш підйом на чотирнадцятий поверх.

​— З Новим роком, Ігоре, — вона цокнулася своїм стаканчиком об мій. — Нехай у вашому житті буде більше вікон і менше стін. 

​Ми зробили по ковтку. У цю мить я відчув, як її рука випадково, а може й не зовсім, затрималася на моїй. Її пальці були тонкими й холодними, і я машинально накрив їх своєю долонею, намагаючись зігріти. Соломія не відсторонилася. Навпаки, вона ледь помітно схилила голову мені на плече.

​— Ігоре? — прошепотіла вона.

— Що?

— Якби ви могли зараз бути де завгодно у світі, ви б хотіли вийти з цього ліфта?

​Я відчув аромат її волосся — суміш хвої, морозу і якихось солодких парфумів. У той момент вечірка на даху, дорогі напої та важливі розмови здалися мені чимось нескінченно далеким і непотрібним.

​— Знаєте... я думаю, що якраз зараз я знаходжуся в найкращому місці для початку нового року. Тут принаймні щиро.

Я обережно прибрав пасмо волосся з її щоки. Між нами натягнулася невидима струна. Ми сиділи так близько, що я відчував тепло її подиху. 00:00. Десь далеко глухо бахнули салюти, але тут, у кабіні, був лише наш власний, тихий відлік.

​І саме в ту мить, коли я був готовий забути про все на світі, кабіна здригнулася. Світло спалахнуло так яскраво, що ми обоє зажмурилися.

​Вона підняла голову, і наші обличчя опинилися зовсім близько. У слабкому світлі панелі я бачив, як тремтять її вії. 

​— Здається, магія закінчується, — з жалем промовила вона, відсторонюючись.

— Або тільки починається, — заперечив я, піднімаючись і подаючи їй руку.

Кабіна повзла вгору зі швидкістю, яка зараз здавалася мені занадто високою. Я відчував, як Соломія все ще тримає мене за руку, і це було важливішим за будь-який новорічний тост. Світло ламп після темряви здавалося занадто білим, майже лікарняним, воно висвічувало кожну дрібницю: пожмакані паперові стаканчики на підлозі, розсипані блискітки та наші обличчя, на яких ще не встигли з’явитися звичні соціальні маски.

— Ви знаєте, що зараз буде? — вона поглянула на табло, де цифри почали змінюватися: 10... 11...

— Буде чотирнадцятий поверх, — відповів я, не відпускаючи її долоні. — Буде музика, яку ми не вибирали, і люди, яких ми наполовину забули.

Соломія розсміялася, і в цьому сміху вже не було тієї паніки, з якою вона забігала в ліфт.

— І буде мій клієнт, який, напевно, вже знайшов іншого декоратора або просто звинуватив у всьому ретроградний Меркурій. Але знаєте... мені чомусь зовсім не страшно.

Я дивився на неї і розумів, що теж не відчуваю звичного роздратування від зіпсованого вечора. Навпаки, було відчуття, ніби я щойно вийшов із тривалого заціпеніння.

— Соломіє, — я зупинив її за крок до того, як двері мали роз’їхатися. — За межами цього ліфта світ знову стане складним. Там з’явиться зв’язок, посиплються повідомлення, і нас розтягнуть у різні боки. Але я не хочу, щоб цей Новий рік закінчився на дев’ятому поверсі. Вона зупинилася і підняла на мене очі. У них не було сумніву.

— Я теж не хочу.

Дзижчання механізму сповістило про прибуття. Двері плавно розійшлися, і на нас одразу обвалився гуркіт басів, сміх і запах дорогого парфуму. Яскраве світло ресторану на даху засліпило. Люди в смокінгах і вечірніх сукнях проходили повз, навіть не помічаючи двох людей, які щойно повернулися з іншого всесвіту.

Я зробив крок із ліфта, тримаючи пляшку як трофей, а Соломія свою гірлянду, яка тепер виглядала не як робочий інвентар, а як частина її новорічного вбрання.

— Ну що, — вона озирнулася на кабіну, де ми провели ці п’ять хвилин. — Ми це зробили.

— Ми тільки починаємо, — відкоригував я.

Ми йшли крізь натовп, і я відчував, що цей Новий рік, який мав стати черговим пунктом у календарі, а став точкою відліку. П’ять хвилин виявилося цілком достатньо, щоб зрозуміти, що іноді потрібно застрягнути, щоб нарешті рушити з місця.