Розділ 2. Знайомство

Соломія 

​Мій Новий рік мав бути ідеальним. Не в тому сенсі, як у кіно, типу з каміном і родиною, а в тому, як це буває у професіоналів, де ідеально розставлені фужери, вчасно запалені гірлянди й задоволений клієнт, який наступного року замовить декор лише в мене. 

У свої двадцять три я працювала за трьох, бо знала, що у цьому місті ніхто не дасть тобі гроші просто за красиві очі. Тільки за мозолі на руках від затягування хомутів і за вміння розплутати кілометр світлодіодів за десять хвилин.

​Я залетіла в хол цієї скляної вежі, коли на годиннику було вже 23:52. Легені пекло від морозного повітря, а в руках я стискала останню бухту сріблястої гірлянди. Вона мала стати фінальним штрихом на терасі ресторану.

​— Чекайте! — крикнула я, бачачи, як двері ліфта починають зачинятися.

​Якась чоловіча рука притримала сенсор. Я буквально ввалилася всередину, розсипаючи навколо себе блискітки та шлейф паніки.

​— Дякую, — видихнула я, навіть не дивлячись на рятівника.

Мої очі були прикуті на табло. Чотирнадцятий поверх. Швидше. Будь ласка, швидше. ​Тільки зараз я краєм ока помітила свого супутника. Високий, у дорогому пальті, з тією особливою аурою спокою, яка буває лише у людей, що твердо стоять на ногах. Він здався мені типовим «успішним бізнесменом» — тридцятирічний або трохи старший скептик, який прийшов на вечірку, бо так треба для бізнесу. 

Його погляд був холодним, а постава надто правильною.
​«Напевно, він вважає мене божевільною», — подумала я, намагаючись пригладити волосся, що вибилося з-під шапки.

​Ми проїхали кілька поверхів у тиші, яка здавалася мені нестерпно повільною. Кожна секунда — це мінус один шанс встигнути. І раптом... удар. Такий сильний, що я ледь не випустила гірлянду. Світло здригнулося і зникло, залишивши нас у густій, маже фізично відчутній темряві.
​Серце зробило кульбіт і впало кудись у район шлунка.

— Це жарт? — мій голос пролунав тонко і перелякано.

​Це не міг бути не жарт. Це була катастрофа. Моє замовлення, мої сподівання на премію — все це залишилося там, за стінами цієї залізної коробки. Я відчула, як на очі накочуються сльози. Не через ліфт, а через власне безсилля.

​Я сповзла по стінці, не піклуючись про те, чи забрудню пальто. Холод підлоги протвережував. У синюватому світлі панелі я побачила, як чоловік теж присів поруч. Він не панікував. Він не кричав. Він просто... був поруч.

​— Гірлянди — це лише дріт і лампочки, — сказав він, і в його голосі було стільки впевненості, що я мимоволі затамувала подих.

​Він почав відкривати шампанське. Звук фольги, що знімається, був дивно заспокійливим. Я дістала з сумки свої пом’яті паперові стаканчики. Зараз вони здавалися дорожчими за кришталь.

​— Я Ігор, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. У цьому погляді не було того холоду, який я уявила спочатку. Тільки розуміння.

​Я подивилася на нього, такого зрілого, впевненого чоловіка, який зараз ділив зі мною підлогу ліфта.  Між нами було дванадцять років життя, різні досвіди й абсолютно різні плани на цю ніч. Але зараз, коли стрілка годинника наближалася до дванадцяти, це перестало мати значення.

​— Дуже приємно, — відповіла я, відчуваючи, як тепло від його присутності починає витісняти холодний жах.

​Ми були зачинені. Ми були самі. І до Нового року залишалося три хвилини.
Я гарячково вихопила телефон. Одна поділка зв’язку з’явилася на мить і тут же зникла, наче знущаючись. Я підняла руку вгору, ледь не врізавшись ліктем у дзеркало, підстрибнула...і нічого. Повна ізоляція.

— Ну звісно, — буркнула я, опускаючи руку. 

Я повернулася до Ігоря. Він спостерігав за моїми акробатичними трюками з ледь помітною усмішкою.

— Ви професійно займаєтеся ловом невидимих метеликів чи це такий особливий танець для виклику диспетчера? — запитав він.

Я пирхнула, намагаючись не розсміятися.

— Це танець відчаю. Взагалі-то, я мала бути на чотирнадцятому поверсі й рятувати світ за допомогою срібного дощику та правильного освітлення. А тепер я тут, з вами й без натяку на мережу.

— Ну, щодо мережі я вам не допоможу, — він підняв пляшку, — а от щодо порятунку світу... Здається, у нас є стратегічний запас ігристого. Це значно ефективніше за гірлянди.

Я нарешті сіла на підлогу навпроти нього, розправляючи пальто.

— Ігоре, ви завжди такий спокійний, коли застрягаєте в металевих коробках за п'ять хвилин до півночі? Це якийсь спеціальний курс для чоловіків після тридцяти?

— Це курс "Прийняття неминучого", — він акуратно наповнив мій паперовий стаканчик. — Рівень перший: якщо ти не можеш змінити ситуацію, принаймні не розлий напій. Тримайте, Соломіє. За ваш зіпсований, але точно незабутній декор.

Я взяла стаканчик, торкнувшись його теплих пальців. Напруга, що стискала мої плечі останній тиждень, раптом почала танути, як сніг під дощем.

— Знаєте, — я зробила ковток, — я так гонилася за цим вечором. Хотіла, щоб усе було як на картинці. А зараз сиджу на брудній підлозі ліфта з незнайомцем і п’ю з паперового стаканчика... І, Боже, це найсмачніше ігристе в моєму житті.

— Це тому, що в ньому є секретний інгредієнт, — він підморгнув. — Відсутність вибору. Коли тобі нікуди бігти, і ти нарешті помічаєш, де ти є.

— І де ми? — я примружилася, дивлячись на нього крізь бульбашки в стакані.

— Ми в ідеальному тайм-ауті, — Ігор глянув на годинник. — 23:58. Весь світ зараз рахує секунди, а ми з вами просто... Тут. Без клопотів та зв’язку.

Я відчула, як по тілу розливається приємне тепло і не лише від вина. Його легкий тон і ця дивна іронічна впевненість діяли на мене краще за будь-які заспокійливі.

— Обіцяйте, що якщо ми вийдемо звідси до світанку, ви не розкажете моєму замовнику, що я зустріла Новий рік у компанії паперового стаканчика, — засміялася я.

— Обіцяю. Але тільки якщо ви пообіцяєте не розказувати моїм колегам та друзям, що я сидів на підлозі й розмовляв із дівчиною, яка ловить метеликів у ліфті.