5 дверей

Ми лежали на пляжі. Віталік смакував пиво. Окуляри на його носі закрили очі: я їх не бачив. Попереду шуміло море. Тихі хвилі насувалися одна на одну і діяли як снодійне. У долонях я розглядав білий пісок. Потім висипав його в іншу руку і запитав: 
— Де та Ліля? Чого вона так довго? 
— Та я не знаю, — Віталік підняв телефон глянувши на час, – вона мала б прокинутися давно. Ти знаєш, що сон – її слабкість. 
   Я кивнув і сьорбнув з пляшки води. 
   Третій день ми відпочивали біля моря. Вдалося орендувати невеликий дерев'яний будинок у сосновому лісі. Там було дві кімнати з тонкими стінами. Залізні ліжка рипіли. Вночі я страждав через крики задоволення друга та його подруги. Подушка на голову не допомагала. Часом хотілося їх придушити. 
   Було жарко, захотілося холоду і я пригадав минулий вечір. 
   Вчора за нічною прогулянкою ми домовилися оглянути сусіднє село. З мису, на який ми піднялись, його було добре видно. Ліхтарі та світло з будинків мерехтіли розсіюючись. За моїми підрахунками, дорога туди займе години дві. 
   Нерухоме море праворуч не озивалось ховаючись у сутінках. Про його існування свідчив лише відблиск місяця розрізаючи водну прерію наполовину. А ще запах солі охопив нас як велетенська лавина. 
   Крик попереду розбудив мене і я повернув голову до того, хто його створив. Вірніше, до тої. Лілю ми побачили здалеку. Вона замахала рукою, і повільно йшла піском. 
   Мандрівка давалася їй тяжко. Вона була закутана в легку шаль. З-під капелюха спадали її білі локони. Великі чорні окуляри прикривали її мабуть ще сонні очі. Свої босоніжки вони тримала у правій руці. На плечі лівому висіла сумка. Мій друг раптово оживився. Філігранно розправив покривало. Струсонув з нього пісок. 
— Моя бусіночка, моя кицюнька, — закричала вона наближаючись та голосно чмокнула друга. 
   Я скривився. Десять хвилин ми вислуховували її тиради про роботу в газеті, дурнувату керівницю, завдання провести інтерв'ю з молодим науковцем-геологом. Я кивав і підтакував. 
— Ага, так-так, угу, буває, ну нормально. 
   Тільки зайшла мова про її сестру, а це завжди була вибухова історія, я встав і сказав: 

— Все, нам пора. 
   Ліля піджала губи і набурмосилася. Потім всміхнулася і щось гаряче зашепотіла другу. Він аж розчервонівся. Я махнув рукою і ми пішли. 
   Десь там, з моря, насувалися чорні грозові хмари. Почулося легке рокотання грому. За скільки часу він дійде? І чи дійде? Я вказав у напрямку грізного неба і ми пришвидшили крок. Обійшли засмаглих і вийшли на дорогу в напрямку села. Земля під ногами була піщана, м'яка. Ліля бідкалася і хапала кавалера за плечі втрачаючи рівновагу. Ми зробили кілька зупинок на відпочинок. Крони дерев вздовж узбіччя захищали від сонця і давали можливість попити води. 
   Час від часу дорогою проїжджали автівки. З-під їх коліс летів пил. Вони кашляли махаючи руками. Ліля захотіла у туалет і глянула на Віталіка. Мій друг стенув плечима та безпорадно поплівся за нею. Проводжаючи їх очима, я лише розреготався. 
   За хвилину почувся дівчачий крик, точніше вереск. Я зірвався і, стрибаючи в гущу кущів, побіг на звук. Віталік та Ліля стояли поряд і розглядали землю. Там був відбитий широкий і глибокий слід. Гострі вдавлення на місці пазурів були колосальних розмірів, немов хтось декілька разів вдарив сокирою. Єдиний слід прийшовся на вологе місце від пульсуючого джерела неподалік. Глянувши на знайомих, я опустився на коліна і поклав долоню в центр відбитка. Моя рука втопилася у ньому. Можу заприсягтися, але я відчув тепло під рукою. Ця думка нажахала і я озирнувся. Було відчуття, мов за нами спостерігають. В уяві виникла паща, з якої стікає слина, а може, і кров. Озноб пройшовся тілом і я нервово засміявся. Струсонув головою і швидко попросив товариство йти до дороги. 
   Ліля якось принишкла. Її балакучість зникла. Вона оглядала ліс і ближче притулилася до Віталіка трясучись. Натомість я почав їх підбадьорювати, жартувати. Але про можливого звіра не говорив: не хотів лякати. 
   Дорога стала ширшою і піднялася вверх. Піску стало більше. Ми зробили останній ривок і вийшли на піщану гору. Там відкрився огляд на блакитне море, а ген нижче дорога вела до перших хат села. Сказати, що ми зраділи – нічого не сказати. Навіть Ліля посміхнулася. Але на її обличчі ще був відбиток лісу. 
— Не завадило б знайти магазин, – промайнуло у голові. Води стало обмаль, та і перекусити не завадило. Живіт буркотів та сповіщав про готовність прийняти обід. Хоча час йшов до вечері. 
   Світло блискавки освітило наші обличчя, а грім, як землетрус, пронісся землею. З моря насувалися густі чорні хмари. Вони клубилися, змінюючи форми та розміри, а електричне ядро всередині, як гірлянда, то палахкотіла, то марніла. Накрапав дощ спочатку повільно, дозволяючи ловити краплі на льоту, а потім швидше, змінюючи фарби горизонту на біле дощове полотно. 
   Побачене не сплутаєш ні з чим – дощ перед бурею. Після денної спеки негода стала рятунком. Ми трішки помокли сміючись, але жаль, недовго. За дощем прийшов град. Він обстрілював мізерними кулями і лоскотав тіло. Далі його розмір змінився, і я не повірив очам коли шматки льоду розміром з кулак лежали на білому піску. 
— Давайте! Побігли вниз, — закричав я, вказуючи на піщаний спуск, та накрив голову руками. 
   Віталік потягнув Лілю схопивши за руку. 
   Град бив зусібіч. Мій крик так і не вилетів з рота коли шмат льоду попав мені в ногу. Я опустив очі і побачив як цівка крові в'юнко закрутилася в кросівок. Дивно, але я не відчув болю. Лише гострий укол та й все. 
   Ґрунт під ногами змінився і став твердішим. Ми пробігли ще з сто метрів і наблизилися до найближчої двоповерхової хати. Обшарпана, зелена брама похилилася, а високі бур'яни розрослися навколо. Будинок виглядав покинутим. Переглянувшись з Віталіком, ми надавили плечима на хвіртку, що зі скрипом відчинилася шкрябаючи землю. 
   Зайшли. Щось схоже на криницю було накрито шифером. Кущі винограду оголили сухі лозини. 
   Під ногами йшла стежка і зникала за рогом. Ми рушили туди в надії знайти сховок, перечекати, нарешті віддихатися та оглянути рани, бо Ліля скавуліла та бідкалася. Хотілося її заспокоїти. 
   Накриття там не було – лише зачинені двері хати. Я тільки-но повернувся до друзів сказати, що знайдемо якесь інше місце, як Віталік напружився і в два кроки, опинившись біля дверей, вибив їх. Ті вилетіли із завіс і похилилися наполовину. Я посміхнувся, махнув рукою і ми зайшли. 
   Кімната була просторою. Меблів не було. Обривки вицвілих шпалер та фотографій лежали на підлозі і створювали гнітючу атмосферу. Складалося враження, ніби хтось планував ремонт, але так і не дійшов з матеріалами. В кутку лежав матрац з брудним простирадлом. Біля нього на підлозі – круглий наручний годинник. Моє серце від побаченого швидше застукало. Я зробив крок і побачив у склі своє налякане відображення. Секундна стрілка рухалася безшумно. 
   Не хотілося у це вірити, але схоже, що тут хтось живе. Ми виламали двері господарю, який ще не прийшов. З іншої кімнати тягло смородом. Перетнувши кімнату, я потягнув двері на себе і зайшов. Тяжкий запах шерсті і їжі ударив по ніздрях. Я витер рукою піт на лобі. Велетенські по розмірах миски для якоїсь тварини були розкиданими. Найближча по висоті сягала мого живота. Залишки їжі лишились на дні. Очі ковзнули по всій кімнаті. Під краном стояла бочка з водою. Її темна маса була спокійна. Мухи у воді безпорадно дриґали крилами. В іншому кутку лежала солома. Місце для відпочинку… 
—Так, звалюєм звідси, — сказав я і почав виходити,  — хай краще град і вітер розриватимуть мене. 
   Моя фантазія розігралась згадуючи слід у лісі. Друзі подріботіли за мною. Ліворуч йшли сходи на другий поверх, але бажання розвідати, що там, не було зовсім. 
   Через завивання вітру я почув як хтось рухається поряд з будинком. Тяжкі кроки волочилися. Чиєсь свистяче дихання всмоктувало повітря. Я відчув, що завмер і не дихаю. Вказавши на себе і сходи, я звелів друзям безшумно підніматися. Молячись, що вони не будуть рипіти, ми піднялись на верх. Ліля стала як крейда і вчепилася за мою за руку, що та аж затерпла. Очі Віталіка бігали, і він ковтав слину. Перед дверима зупинилися. Три довгі секунди панувала гнітюча безмовність. 
— А що це таке, хлопчику? Ти ба, хтось двері нам виламав. Думаєш: відпочиваючі? Побачимо-побачимо. 
   Тихий, спокійний голос лунав з нижчого поверху. Я ще більше напружився. Було враження, що той, хто його вимовляє, навіть не переживає. Грається. 
— Ми зараз двері поправимо і закриємо, щоб дощ не залітав. Так буде краще. Правильно ж я кажу? ПРАВИЛЬНО, собацюра ти дурна?! 
   Гавкіт знизу був таким сильним, що пройшов через кожну шпаринку будинку. Його вібрація підняла моє волосся сторч. Ліля зів'яла і втратила свідомість. Я стулив руки докупи у вигляді молитви і прошепотів Віталіку губами: 
— Мовчи, тільки мовчи. 
   Двері внизу зарипіли і володар будинку поставив їх на місце. Шум дощу зник. Господар ставив запитання і одразу відповідав. 
— Ти голодний, хлопчику, так? Зголоднів, милий? Потерпи. Думаєш тих молодих в лісі було б достатньо? Мабуть. Але ж близько до людей. Ні-ні-ні. Крики, ґвалт. Для чого це нам? Завтра когось надибаємо. Обіцяю тобі. 
   Тяжкі лапи зашкрябали пазурами об підлогу. Моє нутро зжалося від дикої жаги, яке накривало як ураган. 
— А куди ти дивишся? А-а-а-а, ти також побачив сліди? Молодець! Славно повечеряєш, славно. Дай я зніму курточку і ми підемо глянемо на гору, що там чи хто там. Зараз, милий, зараз. 
   Я уявив: господар кидає свою курточку на матрац, а тварина, не зводячи червоних очей, дивиться на сходи і облизує зуби. 
— Ну що ж, давай, пішли. Давай, мій песику. Глянемо: хто там у нас? Пограємо знову у гру. Давно гостей не було. 
   Спокійні кроки як вирок підіймалися вище. Перед моїми очима з'явився усміхнений чоловік в окулярах. Лисина на його голові блистіла. Він підняв руки і сказав: 
— Спасибі, зачекалися вже. Давно гостей не було. 

Поряд з ним стояв велетенський. Його голова була на рівні грудей господаря. Червоні, безжальні очі були холодними як могильна плита. 
   Я, затинаючись, почав вибачатися. Сказав, що ми з друзями просто гуляли і заховалися від негоди. Попросив вибачення за двері. Сказав, що все полагодимо та наведемо порядок. Хай тільки закінчиться дощ. Віталік кивав головою і не зводив очей з пса. Той облизувався та шкрябав лапою об підлогу. Дівчина й досі лежала без свідомості. Господар слухав і, не перебиваючи, посміхався. Кивав головою та бідкався, але в його очах горіло щось хиже. Божевільне. 
— Я вас зрозумів, дітки. Ви такі хороші. І красуня така з вами. Песику, дивись яка дівчинка. М'якенька така, солодка. Але ж хлопці... Ні-ні-ні. Я вас не відпущу. Нам треба пограти з вами. Ви мені нашкодили. Зламали двері. Ні! Й слова не хочу чути. Зробите ви… Я сам їх зроблю! Гра така. Як ви бачите, мій пес втратив нюх. 
   Господар вивів пса на світло та показав на розірваний шрамами ніс. 
— Він втратив нюх, але у ігри грати любить. На цьому поверсі 5 кімнат. Ви обираєте собі одну і чекаєте. Є одне правило: не можна всім бути в одній кімнаті. Я випускаю свого песика і він робить свій вибір. У нього три спроби. Обравши кімнату де хтось є – це його вечеря. Пес не вгадає – ви швиденько забираєтесь звідси. Мається на увазі, буде жити. Єдине, мій песик ще не програвав. Правила зрозумілі? Добре, все просто. Бачу ваша дівчинка не прокинулась. Ну що ж, обирайте за неї. Даю вам п'ять хвилин на подумати. Ну і попрощатися. 
   Пес оглянув нас ще раз і спустився по команді господаря. Останній спостерігав за нами і чекав поки ми зробимо вибір. 
   Було зрозумілим, що ми у лапах якогось божевільного. Утекти не вийде. Я відкрив першу і другу кімнату, але вікна там були забиті дошками. Глянув на Віталіка. Не знав що йому сказати. Потім легенько вдарив Лілю по обличчю і вона розплющила очі. 
—Тихо-тихо, — сказав я. 
   Далі попросив її встати і прилягти в одну із кімнат, щоб вона заснула. Вона затрусила головою. Мабуть подумала, що все, що пройшло раніше, це якийсь дурнуватий сон. Обійняла Віталіка та поцілувала. Потім лягла в ліжко і миттєво заснула. Ми поволі закрили за нею двері. 
   Кімнат було п'ятеро: дві по боках, одна навпроти іншої і середня прямо по коридорі. Ліля вмостилася в першій ліворуч, Віталік – за нею, Я – навпроти кімнати друга. Не хотілося говорити. Я трусився та обійняв себе руками. Молив Бога, щоб сонна Ліля не заговорила уві сні. Кожен розійшовся, бо ми зробили вибір. Чоловік кивнув та пішов до пса. 
   Стало дуже тихо. В той момент захотілося жити найбільше. Я жадав глянути на море і підняти очі до сонця, відчути його тепло… Але наближався кінець. Я не рухався. Присів, як в'язень до стіни обіймаючи коліна, і ледве дихав. 
   Внизу пролунала команда. Слів було не зрозуміти. Я вперіщив очі у двері і чекав. Підлога на сходах зарипіла, але дихання монстра не відчувалося. Гра більше нагадувала: хто подасть звук першим. Звір у цьому вигравав. Я вже подумав, що мені це все наснилося і ледве закрутився. Піді мною тріснула дошка. Звук нагадував постріл і попав точно в ціль – моє серце. Через дві секунди хтось тяжкою лапою пошкрябав мої двері. Нутро похололо. Це кінець. Пройшло ще трохи часу, як звір зробив другий та третій вибір. Що буде далі? Як? 
   По будинку пронісся гавкіт. Хтось захлопав у долоні. Ось відчинилися мої двері. Там стояв господар і дивився на мене батьківським поглядом. Він покликав мене до себе. Далі вказав, щоб я відчинив навпроти. Тягар болі давив мене, руки трусилися. Взявшись за клямку, я штовхнув двері і побачив перед собою червоні очі друга. 
   Господар очима вказав іти на низ і рушив за нами. Двері Лілі були закритими. Я плекав надію. Ми спустилися і чекали. 
—Вашу дівчинку ми не чіпатимемо. Вона піде додому і нічого не пам'ятатиме. Я все зроблю. Повірте моєму лікарському досвіду. Ну а ви… ви програли. Я нічого не можу вдіяти. Ви зробили пакість, а мій пес такий голодний. 
   Біля матрацу я побачив медичні інструменти і тупий молоток. 
— Ставайте на коліна. Обіцяю – боліти не буде! Повірте, буде гірше якщо ви не прислухаєтесь. З боєм він накинеться на вас і розірве на частини. Ви довго і болісно конатимете. Хіба вам це треба? І я так думаю, що ні. Тож краще станьте. 
   Ми стали з Віталіком навколішки. Я молився, щоб маніяк не чіпав Лілю і відпустив. З собою я вже попрощався. Мій товариш не рухався і дивився в протилежну стіну. Життя завмерло. Останні секунди наближали кінець. Господар взяв у руки тупий молоток і став позаду нас. Востаннє у житті я всміхнувся товаришу та перевів свій погляд на величезного пса, що повернув голову набік, спостерігаючи за нами. В ту ж мить тінь руки промайнула над моєю головою і я поринув у сон, з якого ніхто не повертається. На небо полетіли спогади та остання мандрівка в найближче село. 

*** 
Ліля прокинулася у лісі. Над нею висіло синє небо. Її голова боліла. Вона піднялася на руки та озирнулася. Потім встала на ноги. Біля неї була сумка, мабуть її. Збоку крутилася дорога і вона пішла до неї намагаючись згадати, що трапилося, але голова була пуста. Через п'ять хвилин вона дійшла до моря і побачила засмаглих. Що вона тут робить? Де вона? Вона оглянула свої руки, полізла у сумку. Там, крім засобу від засмаги та полотенця, лежав чорно-білий знімок. На ньому молодий чоловік обіймає маленького песика та сміється в камеру. Вона перевернула фотографію і прочитала: «Часом відпочинок та сон рятують. Перевірено на тобі. Гарного відпочинку без кошмарів».