Епілог.

Епілог.

Ми зустрілися на покинутому дитячому майданчику, на березі занедбаного озера серез сірих забудов. Небо було сумним, вітер вологим.

- Знаєте, що мене турбує? Якщо не він - то хто? З близьких лише хлопці з батальону. Але військовий не є катом. Тобто, навіть коли є потреба помститися за втрату, що була у близької тобі людини, і вбити незнайомця - це не вкладається у внутрішній вимір. Можливо допомогти - так, військове братерство вважає за честь допомогти відновити справедливість, якщо когось образили. Тим більше так. Але брати на себе цивільного у мирному житті - то який треба мати жорсткий ПТСР. Чи я не правий?

Мазай мовчки курив. Здавалося, посіріле обличчя взагалі відключене від прояву будь-яких емоцій.

- Ваших допитували?

- Наших кого саме?

- Мали допитати весь добробат. Ну, комбата і ротних обов'язково, близьких знайомих, завскладу, когось і ще.

- Так, була тоді військова прокуратура, питала кого змогла. Склад дивилися, переоблік - але все бігом. Бо обстріли у нас часто. Не затримались. А тих, що на "гражданці", кого знайшли - ніхто не в курсі.

- То я все ж правий?

- Як і минулого разу - він подивився на мене.

Десь у куточках очей спалахнула сумна вуглинка, але я не почував себе обдуреним. Скоріше, частинкою загальної справедливості, або карми, як її іноді ще називають. Там є й моя роль, у цьому безкрайому мереживі доль.

- Ти трохи не так розумієш наших хлопців - несподівано пожвавилося його обличчя - але він відмовився. Ми тільки...

Мазай затнувся, і знову посірів.

Сонце несподівано підсвітило висохлий очерет. Легкий холодний вітер здійняв у березі м'яке шарудіння. Я не знав, що у цю мить Гонтар бачить сонце востаннє. Його серце стане в момент перевезення етапом.