Глава 10.

Глава 10.

Кононюк-молодший вже був у залі, сидів на інвалідному візку. За ним на лаві впевнено мостився Іван Семенович Коритайло, колишній почесний працівник прокуратури, суду, і багатьох адвокатських колегій.

Вигляд у потерпілого був жалісний. Чи то для суду, чи недостатньо знеболювального. Судячи з анамнезу, ходити він не буде. А ще не буде сексуального життя, та можливості без допомоги відправляти природні потреби.

У загоні Червоного Хреста мав щастя попрацювати парамедиком. І головне, що для мене було зрозумілим - біль це найуніверсальніше почуття. Для неї немає значення твоє місце у суспільстві, статки, здобутки. Мабуть це єдине, що зрівнює всіх. І тому об'єктивне.

Зараз той хлопець має біль. Назавжди. Може, статків сім'ї та досягнень медицини вистачить, що його підремонтувати. Але біль є. І це - об'єктивно.

Однак, будь-який жаль не звільняє від відповідальності за свої дії. То вибач, але рано чи пізно чи то закон, чи то справедливість прийде до тебе. То "карма".

- Ваша честь, у зв'язку зі станом потерпілого прошу допитати його першим, щоб він мав у разі потреби залишити судове засідання - побіг я перед батька...

- Так, Ваша честь! Обвинувачення мало заявити саме таке клопотання суду, але захист...

- Добре, сама бачу. Потерпілий не заперечуєте?

- Потерпілий не заперечує - то вже Коритайло.

- Давайте з місця. Прокурор!

- Так, прошу. Отже...

Далі по факту стрілянини було небагато. Значно більше - наслідки. Воно й зрозуміло. Цікавого, окрім того що пострілу не чув, нічого. Але то психіка, з метою збереження себе викреслює окремі спогади.

Тепер моя черга. Вибач, бо мушу.

- Скажіть, Ви єдина дитина у сім'ї?

- Так.

- Батьки Вас люблять?

- Звісно.

- А Ви батьків?

- Ну що за дивні питання! - впевнено і трохи пихато заперечує з лави Коритайло.

- Звідки у Вас гроші? - я зробив вигляд, що не помітив репліки. Адвокат потерпілого набундючився.

- Ну, є бізнес.

- Вистачає?

- Ну до чого ціпитання! Ви що, з податкової? - образився, зо його не помічають Коритайло.

- Захист, ближче до суті - підтримала Сайенко.

- Ваші батьки не хворіють? Маю надію, все гаразд?

- Ну так, все нормально. До чого Ви?

- Поясніть будь-ласка, про яку спадщину йде мова?

- Аааа... мені потібно вийти.... - Кононюк-молодший озирнувся до Коритайла.

- Робимо перерву? - питає суддя.

- Та я все сказав! Так!

- Мому клієнтові потрібно на процедури - встав з місця Коритайло.

- Я не можу Вас тримати. Захист Ви закінчили?

- Я почав.

- Час для питань закінчився.

- Але ми його не встановлювали.

- Ви що не бачите, у якому стані потерпілий?

- Давайте покличем лікаря? Він має супроводжувати!

- То не ваша справа! - знову Коритайло.

- Так, мабуть моя справа дивитися як безпідставно засужують людину!

- Ха, безпідставно... Понабирали невідомо кого... - Коритайло не дочікуючись оголошення перерви потягнув візка до зверей.

- Що ж, прошу зафіксувати до протоколу відмову потерпілого надавати покази стосовно всіх мотивів, які могли бути підставою злочину.

- У нас все! Закінчуйте засідання! - вже у дверях гукав Коритайло.

- Адвокат, зупиніться! - скрипіла зубами Сайенко - Ви що собі дозволяєте!

- Ваша честь, Ви слухаєте кримінальні справи десь років 15, якщо не помиляюсь?

- Той що?

- З вашою практикою, хіба Ви не звикли до стану потерпілих? Це була нормальна реакція?

- У Вас є відводи?

- Хочу бути об'єктивним.

- Мають право, а я не можу примусити.

- Звісно. Мають. Як і мій клієнт. Якщо ми про рівність прав зараз.

- Адвокат, не вчить мене! Що з допитом обвинуваченого?

- Я не можу вивезти його із зали, бо він у клітці.

- Ви смієтесь?

- Ні Ваша честь, якщо право мого клієнта ще не вирішено.

- Так, прокурор! Починайте допит підсудного.

Гонтар був мовчазний. Як завжди, коли його бачив. Все що відбувалося, спостерігав відсутнім поглядом, наче його це не стосувалося. І допит не дав нічого нового. Навіть на прямі питання чи був він у кафе під час вчинення злочину - відповів, що покази вже надавав, нехай оцінку суд зробить сам. Ну, що ж ти тут....