Глава 2.

Глава 2.

Якщо до СІЗО приходиш зі слідчим, то "піднімають" клієнта аж бігом. Якщо сам, то краще брати з собою книжку почитати.

Врешті клієнт сів на прибитий до підлоги табурет, відсутнім поглядом супроводжуючи мої нехитрі маніпуляції на столі - зошит зі штампом "адвокатська таємниця", ручка, роздруківки. Я вийнув із зошита конверт і дав його Гонтару.

- Від Мазая.

Той розпечатав конверта і мовчки прочитав листа. Підняв на мене очі, і вперше я побачив в них щось. Не знаю, але щось живе майнуло у майже нерухомих, мертвих очах.

Дав візитівку, він сховав ледь глянувши. Пора починати.

- Ім'я на візитівці. Позивного немає. Просто на ім'я. Як мені зручніше звертатися до Вас?

- Микола - після невеликої паузи вимови він. Голос був глухим, рівним, але було у ньому щось фатальне. Я вирішив, що загальний вступ, яким я починаю бесіду з клінтом, тут недоречний. Тому почав по суті:

- Бачив матеріали. Є загальне враження та питання, але пізніше. Маю спочатку почути Вас.

- Питайте.

- Хто з близьких у Вас залишився?

- Мати.

- Де вона?

- На тій стороні.

Дуже обережно я починав складати в голові розрізнені шматочки інформації.

- Волонтер?

- Як міг.

- Вона знає?

- Про що? Що я волонтерив? Або про Марину?

- Про все.

- Знає. Прокляла. Тому що мотався туди й помагав чим міг. І на похорон не приїхала.

- Дружина?

В очах я бачив бажання закурити, але допомогти не міг. Подих був важкий, мов каток.

- До сорокодня не дожила дві доби. Не витримала.

- Як це сталося?

- З донею? Була на день народженні, у подруги. Поверталася додому... Там, бачила бабця з під'зду, котів годувала. Але ничого казати не хоче. Сусід з вікна курив, казав що бачив спочатку, але потім нічого. Ще з камери у маркеті поруч встиг копію зняти, але там погано видно і потім нічого не збереглося у них. Казали. І ніхто навіть не підійшов допомогти.

- Що потім?

- Померла через два тижні. І теж никому нічого... Тихо так, я поруч був, відлетіла душа...

- Потім?

На мене дивився біль незагоєної рани, але інакше - ніяк. Десь має бути момент істини.

- Поки була у лікарні, я знайшов того... І батька його. Але той пересрав, батько теж, і бесіди не склалося. Потім в під'їзді якісь гопники хтіли щось, але як зміг... То я так і зрозумів, що нічого не буде. Слічий навіть не шукав, хоча все ясно.

- А як до Вас прийшли?

- Та скрутили вдома, де квартиру знімали, двері знесли. Мабуть добрі сусіди вже винесли все - але мені все одно.

- Що зі слідством? Як проходило?

- Ну як... Мені давали все підписувати, я звичайно читав - але все так сходилося, що наче то все про мене. Я казав де я був, кого запитати, де шукати. Але марно. Казали, що то я "з'їхати" хочу.

- Ваші слова перевіряли?

- Думаю що ні.

Далі - деталі. Розмова тривала довго, я виходив коли сутеніло.

Брати на себе емоції, тим паче біль клієнта - вкрай непрофесійно. Інакше ти сліпий, і не маєш для нього жодного сенсу. Однак зараз якийсь внутрішній тиск був готовий зірвати дах. Треба випити! Забухати. Як же добре, що я розлучений.

Щоб трохи збити напруження, я вирішив пройтись. Взагалі у мене мозок зовсім по іншому працює, коли просто йдеш кудись. Дивися на людей, що проходять повз тебе. На зміну близьких пейзажів міста. На зміну темпу і кольорів. І дарма, що вдома чекає тебе робота - все одно не вдасться перемикнутися одразу. А поки йдеш - все що ти почув стає живими образами у твоїй голові. Дивна суміш уяви і логіки. І складається щось.

- Ну ти шо не поняв? Куди? Стоять!

Я й не помітив, як пройшов повз купки "гопників", які надвечір були "на розігріві". Взагалі, рухаючись не звертаючи уваги, у більшості випадків на тому контакт можна закінчити, якщо це прохідне місце, а не тупикове. Тут важливо пам'ятати, що на допомогу у такій ситуації ніхто не прийде, навіть у людному місці - перевірено.

Однак, мій втрачений на сьогодні дзен не дав спрацювати інстинкту самозбереження, і внутрішній тиск знайшов свій вихід. Зупинившись, я озирнувся та розглянув розклад сил. Їх було четверо. До мене підходив, дивлячись спідлоба і тримаючи недопалок в руці, найменший. Головного серед них вирахував майже одразу - він єдиний був без пива та мав найбільш розслаблений вигляд.

Будь яка бесіда безглузда, і я скористався кращим варіантом - тим більше що дистанція дозволила, а до прямого удару правою в щелепу молодик був не готовий. Далі часу на стрибок до головного гопника було стільки, скільки те тіло летіло до асфальту. Звичайно, я не атлет - але і згрупуватися це кодло не встигло.