Частина 1. Від'їзд. 2. Чотири коти

Юля любила повертатися до Криму.

Вона часто літала на ІТ-конференції: Київ, Варшава, Прага, Берлін, інші міста, назви яких з’являлися в календарі швидше, ніж вона встигала розкласти валізу. Виступала перед людьми, відповідала на запитання, знайомилася, усміхалася для фотографій. А потім летіла назад.

Щоразу, коли літак сідав у Криму й відчинялися двері, Юля ступала на трап і вдихала повітря. Могла заплющити очі на секунду, ніби віталася з кимось дуже рідним. Якби не люди навколо, вона, мабуть, справді нахилилася б і поцілувала землю.
- Ну що, повернулася до свого моря? - питав Євген, зустрічаючи її.

- До всього, - відповідала Юля.

До світла над бухтою. До запаху нагрітої хвої й пилу на дорозі. До гір, які починалися за містом і здавалися їй такими ж невіддільними від дому, як стіни їхньої квартири.

Євген знав ці гори не з листівок. Він ходив ними стежками, які не позначалися на туристичних мапах, піднімався на вершини, спускався в печери, повз вузькими ходами, де плечі торкалися каменю. Повертався подряпаний, втомлений, іноді з порваною курткою, але завжди з тією усмішкою, яку Юля впізнавала здалеку.

Він міг говорити про печери годинами: де камінь осипався, де треба було поставити ногу, як змінювалося повітря перед вузьким проходом. Юля слухала, хоч деякі подробиці плуталися в неї вже після першої хвилини.

- Ти все одно нічого не уявляєш, - казав він.

- Уявляю. Просто не розумію, навіщо добровільно лізти туди, де навіть розвернутися не можна.

- Бо там ніхто не заважає думати.

Дітей у них не було. Натомість були чотири коти, і кожен поводився так, ніби саме він був головним у родині. Один спав на подушці й ображався, якщо його посували. Другий мав звичку зіштовхувати речі зі столу, не відводячи від людей уважного погляду. Третій ховався від гостей вже третій рік поспіль. Четвертий приходив до дверей щоразу, коли хтось заходив у квартиру, перевіряв сумки й тільки тоді дозволяв роззутися.

Юля й Євген любили їх усіх однаково, хоча про кожного могли посперечатися окремо.

Їхнє життя не було ідеальним, але було їхнім. Робота, друзі, море, гори, батьки неподалік, коти, які займали диван швидше за гостей. Майбутнє мало бути продовженням цього життя: трохи подорожей, трохи роботи, ще багато повернень додому.

А потім прийшов грудень 2013 року. Не вагаючись ні хвилини Євген пішов на мітинг у Сімферополі. Він не хотів довго пояснювати, навіщо. Дивився новини, читав повідомлення, сердився, коли чув, що відбувається в Києві. Казав, що не може просто сидіти вдома.

- Я не збираюся ні з ким битися, - сказав він Юлі.

- Я знаю.

- Просто постою з людьми.

Юля хотіла попросити його не йти. Не тому, що не розуміла, чому він іде, а тому, що раптом зрозуміла надто добре. Вона поцілувала його й сказала бути обережним.

За тиждень Євген поїхав до Києва - на Майдан, підтримати свою країну. Юля стежила за новинами й чекала на його дзвінки. День, другий, третій. Коли він повернувся, Крим уже змінювався. Точніше, навколо них усе ще виглядало майже звичайним: ті самі магазини, ті самі дороги, ті самі коти, що вимагали їсти за розкладом. Але звичайність стала тонкою, як скло, яке вже тріснуло, хоча ще не впало. Окупація стояла на порозі, все ще прикриваючись начебто невідомими зеленими чоловічками.

Вони сподівалися, що все якось минеться. Що люди домовляться. Що це тимчасове. Що життя встигне повернутися у свою колію.

А потім одного вечора зникло світло. Квартира раптом стала чорною. Коти завмерли, наче теж зрозуміли, що сталося щось не те. Юля навпомацки знайшла телефон і ввімкнула ліхтарик. Біле коло ковзнуло по стіні, по столу, по обличчю Євгена.

За вікном гуділи гелікоптери. Спершу один. Потім ще. Їхній гуркіт накотився над містом і довго не відпускав. Юля підійшла до вікна, але не відчинила штору. Євген стояв поруч. Вони слухали, як повітря тремтить над дахами. Аж до самого 2022 року Юля буде розповідати, що саме цей момент став найстрашнішим в її житті.

А в той момент ніхто з них не сказав: «Ми їдемо». Не треба було. Вони зрозуміли, що не хочуть жити в росії. Зрозуміли й інше: їхня любов до Криму не могла змусити їх погодитися на все, що тут тепер відбувалося. Рішення було очевидним. Але від цього воно не ставало легшим.

Найважче було думати про батьків. В обох батьки були вже немолоді. Їм потрібна була допомога, увага, звичний порядок речей. Юля з Євгеном уявляли, як пояснюватимуть їм від’їзд, як лишатимуть ключі, як телефонуватимуть із чужої країни. Батьки були проросійських поглядів і не поділяли їхнього страху. Інколи це полегшувало розмову: ніхто не просив їх залишитися, ніхто не казав, що вони зраджують родину. Але водночас між ними виростала відстань, яку неможливо було виміряти кілометрами.

Вони їхали від батьків не тому, що перестали їх любити. Вони їхали, бо не могли лишитися й удавати, що все гаразд.

Чотири коти не знали про політику, окупацію чи кордони. Вони знали, що в квартирі поменшало спокою. Що люди говорять коротше. Що телефонні дзвінки закінчуються мовчанням. Що Юля дедалі частіше сидить перед комп’ютером, а Євген кладе на стіл документи й перевіряє їх по кілька разів.

Вони шукали роботу всюди, де могли уявити своє життя: у Києві, у Словаччині, далі на захід. Розглядали навіть Сполучені Штати. Та щоразу, коли доходило до цієї думки, обоє зупинялися.

- Це надто далеко, - казала Юля. - Ми ж не знаємо, що буде далі. Треба мати можливість прилетіти до батьків якнайшвидше якщо щось станеться.

Вони ще вірили, що зможуть приїжджати до рідних. Що від’їзд не означає прощання назавжди. Що дім можна залишити за собою й повернутися, коли все владнається.

Як не дивно, перший робочий офер прийшов із Нідерландів. Юля перечитала листа один раз. Потім ще раз, повільніше.

- Нідерланди, - сказала вона.

Вони погодилися майже одразу. Відкладати не було куди. Далі почалися документи, довідки, заяви, переклади, печатки. Кожна установа мала власний графік, кожна черга - власну логіку, а часу ставало дедалі менше. Відділення банків та установ у Криму закривалися, переставали працювати або ставали недоступними. Те, що раніше можна було зробити за один ранок, тепер вимагало поїздок, дзвінків і довгого стояння в черзі.