І-ХІІ

Єдиний Бог котрому варто поклонятися –  це час

І

17.53

Молодий юнак у престижному коричневому костюмі мчав через парк. Позаду бігла рудоволоса дівчина. Вона все більше відставала, однак хлопець на це не зважав. Можливо, за інших обставин він і почекав би, проте сьогодні все було інакше.

За сім хвилин мав завершитися ритуал пам’яті. Чекати ніхто нікого не буде. Такі правила. Вони склалися задовго до народження юнака.

Подібні дійства відбуваються в «Центрах пам’яті», котрі розташовуються за межами міст. Дістатись до них не проблема. Хоча інколи, у зв’язку із енергетичними перебоями, потяги зупинялися, а дороги – перенасичувалися автомобілями. Однак сьогодні нічого подібного не було. Все відбулося банально : юнак сплутав дні.

17.55

Хлопець різко відчинив двері. У холі було просторо, стіни розфарбовані помаранчевими квітами, а у горі красувався величезний кольоровий купол. По боках стояли шкіряні лави і шафи із книгами. Хлопчина дістав із кишені шмат паперу й перевірив :

«Західний центр пам’яті. Кімната к-123. Початок о 17.30».

Все вірно.

– Встигли, – важко дихаючи мовила дівчина. – Куди далі?

– Вниз. За вказівником.

За хвилину вони були в потрібному кабінеті.

– Вітаю! Ми вже хотіли розпочинати без вас. – Мовив чоловік у чорному костюмі.– Мене звати пан Ростислав. А вас звати пан Костянтин і пані…

– пані Марина, – перебила дівчина.

Костя не став слухати працівника центру, а швидко підійшов до столу. На великій сталевій таці лежало тіло чоловіка. Він був одягнутий у звичайнісінький чорний костюм, а його обличчя виражало спокій та впевненість у тому що все буде добре. Чоловік був молодим та дужим. Мав широчезні плечі та добрячі кулаки. За документами йому було 44 роки, а на вигляд –  до 30.

– Де він помер?

– В опері. Під час концерту. Лише почав грати на гобої, як рухнув на підлогу…

– Шкода… Він напевне дуже засмутився, що не встиг виконати свою партію, – сам до себе мовив Костя. – Музика – це його справжнє життя. 

– Пам’ятаєш, – мовила Марина. – Коли ми познайомилися він намагався навчити мене грати на Джембе? А в мене ніяк не виходило тримати ритм і він постійно сердився.

– Ага. Ніщо так не засмучувало батька як халтура у музиці. Він постійно говорив про математичну точність і бив мене по руках за дрібні хиби.

– Батьки… – тихо мовила Марина.

– У вас лишилася хвилина, – мовив Ростислав. – Завершуйте прощання.

Костя уважно поглянув на батька. Взяв його за руку. Прощаючись поцілував у чоло. Він відчував лише холод тіла та якесь незвичне відчуття у середині. Його батько був одним із найпопулярніших музикантів, мав сотні знайомих, деякі із них звалися друзями. А сьогодні з ним прощається три людини, одна із яких на цьому заробляє кошти. Чудово.

Найбільш боліло за матір. Підсвідомо Костя відчував, що вона мала приїхати, примчати, прилетіти, щоб побачили що сталося із її коханим. Однак знову пустота. Другий рік поспіль від неї немає жодної звістки. Батько завжди говорив, що її час настане раніше, годинника не зупинити, а тим паче не втекти.

– Перед кремацією заберіть металеві предмети. – холодно мовив Ростислав.

– Що? – не зрозумівши перепитав Костя.

– Заберіть із шиї кулон та застібки із сорочки.

Костя завмер на секунду, а потім швидко забрав речі. Застібки були срібні. Він подарував їх батькові на день народження. Вони були певним талісманом і чоловік одягав їх на кожен концерт. Застібки чудово пасували для великих урочистостей.

Кулон був подарунком від матері. Його батько не знімав, навіть, підчас сну. Одного разу він розповідав, що це не просто прикраса, а схрон пам’яті. Все що із ним відбувалося пов’язано із цією цяцькою.

– А кишені ви перевіряли?

– Це не входить у компетенцію нашої компанії.

Костя дістав гаманець, кілька папірців та мундштук. Батько завжди носив на концерти із собою запасні деталі до музичних інструментів. Ніколи не знаєш що тебе чекає підчас виступу.

– Все? – нервово запитав Ростислав.

Костя та Марина в останнє поглянули на тіло чоловіка і одночасно кивнули у знак згоди.

Ростислав відкрив масивні двері печі та відправив тіло у камеру кремації.

Одна така машина спалювала тіло за 10 годин. Всього у «Західному центрі пам’яті» діяло п’ять тисяч подібних камер. Проте, їх було катастрофічно мало. Деякі тіла чекали свою чергу до десяти днів.