№ 40 Симфонія.

№ 40 Симфонія. (автор – Сара Рам)

Я пам’ятаю, яким ти був до війни. 
Жінки впадали за тобою,

Хотіли твого тепла
незважаючи на мене — твою дружину.

Твоя посмішка —
як херсонські гарячі степи,
та пшеничні кучері.
Руки — добрі.

Ти легко підхоплював мене —
мої метр шістдесят зросту —
аби перенести через теплу калюжу
перед нашим під’їздом,
після рясних весняних дощів.

Я пручалася.
Я сміялася.
Дитина…

Ти кохав мене
у легкій ситцевій сукні —
наче велика тепла гора,
що впала на мене,
придавила,
розчавила,
й народила наново.

Я огортала твої ступні
своїм довгим, шовковим волоссям,
і ти плекав у ньому свою силу.

Коли родилися діти,
ти радів їм,
як своїм маленьким променцям.

Так давно це було —
життя до війни.
І в тому житті
ти зрадив мені.
Потім — знову,
і знову. І не раз. І не одній.

Силу твою хотіли мати всі,
або бодай частки із неї.
І шматки мене
відпадали,
помираючи разом
із любов’ю до тебе.

Поки не лишилася
тонка прозора тінь —
що лише ходить, їсть і спить.

Тоді я зупинилася.

Тоді озирнулася.
І попросила розлучення.
А через два тижні
ти пішов на війну.

Пішов на війну…

Я почала жити сама.
Дорослі сини виїхали з міста.
Я залишилася із собою —
з пусткою.
Із пусткою
і з собою.

Через рік ти повернувся —
без ніг.
І світла в тобі — не було.
Нікого не було,
хто хотів би збудити те світло —
чи подбати про тебе.

І я не могла.
Не хотіла.

Ти вбив мене
десятками лютих шахедів,

Своєю байдужістю,
і я мала
переродитися іншою.

Уночі я лежала
і дивилася у зоряне вікно.
Слухала,
як твої понівечені груди
дихають на сусідньому ліжку.
Розп’ята лежала.

За тиждень я знайшла її
і привела додому.
Коротке волосся,
закльопки на куртці,
пірсинг у брові.
Молода.
Очі — чисті.

Їй потрібні були гроші,
мені — порятунок.

Вона сиділа поруч,
поки ти мовчав,
поки дивився у свою темряву.
Потім брала крісло
і везла тебе
на схил Дніпра,
де вільний вітер
грав завитком
твоїх пшеничних кучерів.

Вдома вона мила твоє тіло,
вела губкою,
торкалася тебе
тонкими пальцями.
Ти мовчав.
Але не пручався.

Її брат зник безвісти на війні.
І вона читала тобі вголос
його улюбленого Річарда Баха.

А я стояла осторонь,
помішувала ложкою
кроваво-червоний борщ,
розливала його
на три тарілки.

Ми їли разом.
Ми їли разом той борщ.

Одного разу
на кухні вона вислухала мене.

Я сповідалася у всьому.
І вода, що стояла за греблею, —
прорвала біль,
понесла смуток.

Захлиснула квартиру.
Охопила місто.
Згасила —
весь цей безжальний світ.

І тоді вона взяла в обійми мене —
тонка, тепла,
сильна жінка.

Тримала довго.

Тихо стало.
Зовсім тихо.

І я взялася робити тобі ноги —
титанові, нові ноги.

А вона й далі
омивала твоє тіло
і возила на схили Дніпра.
І в хаті знову
засвітилися посмішки.
І в руки твої
поверталася сила.

Одного дня ти
простягнув до мене руку.
Благально.

Очі — глибші за криниці,
шрам перекреслив лице,
а серце в грудях —
міцне, обпалене, що зазнало горя і смерті.

Та зосталося з того — живим, з того живим.

Я стояла
з рушником у долонях.
І не зрушилась.

Тоді підійшла вона,
взяла з моїх рук рушник,
обтерла сльози тобі,
поклала його на коліна.

Так ми стояли втрьох.

Стояли — з тобою удвох.
І сонце засвітило кімнату.

© Сара Рам