2

Поїздку в маршрутці Іриска (так звали кішку) перенесла без проблем і не видавши жодного звуку. Коли її випустили в квартирі, безцеремонно пройшла просто до дивана, навіть не обнюхуючи квартиру, як це робили всі попередні улюбленці Марини.

— А миленько тут у тебе…

Дівчина спочатку подумала, що в будинку хтось є або ввімкнулося радіо, телевізор, ще щось. Але…
— Чого стоїш? Роззувайся, заходь. А то ніби в гостях.

Марина була впевнена, що говорить із нею саме кішка. Та, ніби відчувши її плутанину, обернулася:

— Так-так. Кішка, яка говорить, і все таке. Тому Анька мене тобі й віддала. «Характерами не зійшлися»? Пфф! Вона просто істеричка. А я намагалася їй мозги вправити. Постійно зустрічається з козлами, вони її кидають. Потім курить годинами на балконі, каву літрами п’є. Так і серце посадити недовго.

***
Лікар щось писав на листочку, навіть не дивлячись на Марину:
— Голоси чуєте? У голові? Вони наказують вам щось зробити?
— Докторе, ви взагалі мене слухаєте? Я півгодини розповідала, що в мене кішка розмовляє. Не в голові. Сама по собі. Її колишня господарка позбулася її, тому що нормально жити не могла. Але ж я доросла людина й розумію, що такого не буває… Ось, до вас і прийшла. Це колективний божевільний?

Психіатр поправив окуляри. За тиждень до нього зазвичай приходить із десяток людей, які спілкуються з померлими родичами, духом Сталіна чи навіть акваріумною рибкою. Тож у розповіді пацієнтки Марини А. він не почув нічого нового чи незвичайного для себе.

— І давно це в вас почалося?

— Що? А… кішка. От, два дні тому принесла — і одразу ж. Вона базікає без кінця.

— А… Стресові ситуації були в останні кілька місяців?

— Так. Я два дні розмовляю з твариною. Це вже точно стрес для моєї психіки.

— Добре. Давайте по порядку.

Марина, яка встигла розповісти все, поки лікар тупив у зошити, схопилася:
— Чому вас тільки вчать? Я сорок хвилин вам усе по порядку пояснювала. Від моменту, як у мене Анфіска померла.

— О! Ось він стрес. Ви важко переживаєте смерть близької людини.

— Кііііішки! Це була моя улюблена кішка. І Іриску я завела, щоб менше про неї думати. Господи… Навіщо я взагалі прийшла.

Марина демонстративно попрямувала до дверей, і лікар нічого їй не сказав. Лише дочекавшись, коли стук каблуків по плитці стихне, він тихо зітхнув, підійшов до дверей і, привідчинивши їх, промовив:
— Наступний!