Перехрестя

Вона бігла лісом не озираючись. Її коса розплелася. Розтріпане волосся, що збилося в ковтуни, всмоктувало у себе ранкову вологу лісу та аромати навколишньої флори. Просочена потом довга сорочка прилипала до тіла та сковувала рухи. Дівчина бігла не зупиняючись та притискаючи до грудей маленький вузлик. Все її тіло тремтіло від холоду та страху. Від ранкової прохолоди, окрім сорочки, її відділяла легка хустка накинута поспіхом. Ноги дівчини були збиті до крові. Болючі рани кровоточили, через що до ніг налипав бруд та листя. Попри те, дівчина не відчувала болю чи просто не звертала на нього уваги. «Потрібно знайти перехрестя», – лунала у неї в голові єдина думка. Зараз це було єдине важливе завдання у її житті. Вона хотіла якомога швидше позбулися того, що лише місяць тому берегла, як коштовну річ. Задихаючись від довготривалого бігу дівчина нарешті добігла до своєї цілі. Не жаліючи своїх рук вона викопала невеличку ямку, куди поклала принесений нею вузлик.

– Йди геть і ніколи не вертайся. Не може мертвий до живої ходити. Залиш мене в спокої, – ковтаючи власні сльози, ледве чутно прошепотіла вона. Швидко закопавши вузлик на перехресті стежин дівчина, наче сама не своя, попленталася додому. Вона повернулася додому маючи надію, що ніхто ніколи не знайде її сховок. Проте… Хоч і мине не один десяток років, але таємниця, захована глибоко під ґрунтом, знайде вихід назовні, аби вже інша чарівна дівчина, на ім’я Софія, отримала свій болючий життєвий досвід.

Так одного разу, прогулюючись зі своїми подругами старим лісом, Софія зашпортнулася за корінь дерева на перехресті стежок. Вона трохи відстала від своєї компанії подруг, аби зробити кілька фотографій на смартфон. Як результат – неуважність, втрата балансу та падіння. Дівчина, розпластавшись на землі, зчинила невеличкий хрускіт дрібних гілочок, на які впала. Її каштанове волосся миттю назбирало купу сухих гілок та сухого листя. Незважаючи на незначний дискомфорт від подряпин на долонях, вона піднялась з землі та почала розшукувати свій смартфон, який випав у неї з рук під час падіння. Знайшовши його, вона наштовхнулася рукою ще на одну знахідку, що стирчала з під землі. Дівоча цікавість зробила своє. Схопившись двома пальцями за клаптик тканини, вона потягнула за нього. З цього понівеченого часом ганчір’я вилетіло якесь сміття, маленький металічний хрестик та… неймовірної краси гребінець для волосся. Зроблений з дорогоцінного сплаву та прикрашений дорогоцінним каміння, яке своїм блиском могло затьмарити  більшість прикрас на землі, він так і манив, аби ним скористалися. Софія, забувши про все на світі, обережними прогладжуваннями почала очищати гребінець від бруду, відчуваючи своїми пальцями мереживні візерунки на його поверхні.

– Що, подобається? – наче шелест листя пролунав за спиною Софії м’який чоловічий голос.

Перелякавшись не на жарт, дівчина озирнулася. Її погляд вперся в неймовірної краси очі кольору соковитої зелені, через яку пробивалися одинокі промінчики сонця. Софія мала чудову змогу роздивитися їх як слід, оскільки чоловік підійшов до неї впритул. Вона навіть його дихання відчувала у себе на обличчі. Його вбрання, неначе з повісті «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, жодним чином не псував його чоловічої вроди. Навпаки – воно на диво чудово йому пасувало.

– Якщо вже він так тобі полюбився, то бери собі, – заговорив до Софії неймовірно привабливий молодий чоловік та кінчиками пальців злегка торкнувся розпушеного волосся дівчини. – Хіба ж можна лишити такий чарівний скарб без гребеня.

Софія від подиву аж рота розтулила. Карі оченята дівчини збільшились  та мимоволі тричі кліпнули. Їй знадобилося п’ять хвилин аби взяти себе в руки та заговорити.

– А ви тут екскурсії водите? Чи тут десь неподалік зйомки історичного фільму? – насилу відвівши погляд від чоловіка, запитала вона, жадібно ковтаючи повітря.

У відповідь чоловік зашепотів до неї так солодким чаруючим голосом, що у дівчини аж серденько в грудях защебетало:

Раз на мене ти поглянь –

Вмить навік моєю стань.

Серде́нько своє подаруй –

Жагу́ свою в душі вгамуй.

Дозволь себе поцілувати –

Що забажаєш зможу дати.

Буде́мо разом дні і ночі,

Коли заглянеш в мої очі.

Софія стояла немов зачарована. Вона дивилася в очі незнайомця і не могла від них відірватися. Здавалося, неначе це єдине, чого вона потребує в житті. Потребує його. Він дивився на неї так, неначе вона найбажаніша жінка у світі. Дівчина заледве знайшла в собі сили щоб обірвати цей зоровий контакт.

– Я, взагалі-то, заміжня! – відштовхнувши незнайомця, вигукнула Софія та відступила від нього на кілька кроків.

– А хіба це може стати перепоною? – спокійним тоном запитав чоловік, поволі знову наближаючись до Софії. – Принаймні для мене, це ніколи не було проблемою.

– Ви хто? – перелякано запитала дівчина, відступивши ще кілька кроків назад.

– Я буду тим ким ти захочеш. Можеш навіть ім’я обрати, – лагідно відповів той, продовжуючи наближатися до дівчини. – Якщо тобі не до вподоби зовнішній вигляд чи вбрання, то…

В одну секунду весь одяг на чоловікові змінився. Тепер він був одягнений у блакитні джинси та білу футболку. Софії навіть здалося, що незнайомець став вищим. Навіть його статура змінилася – плечі розширилися, а тіло стало більш рельєфним. Риси обличчя теж зазнали великих змін. Тепер незнайомець став ще привабливішим. Дівчина вловила певну схожість зі своїм чоловіком. Саме це стало останньою краплею. З її горла пролунав вереск болючої для вух тональності. Потім вона зірвалася з місця та не озираючись побігла геть з лісу. Дорогою вона знайшла своїх загублених подруг. Софія не наважилася розповісти їм про побачене нею на перехресті. Їй і самій здавалося все це якоюсь нісенітницею. І лише вдома вона повністю прийшла до тями та зрозуміла, що знайдений нею гребінець в лісі вона забрала з собою.