19

Тієн стояв біля воріт і вже чекав мене. Як я зрозуміла що це сон? Тільки уві сні я бачу Тієна, тому не важко здогадатись, що коли я бачу його і двері, це ніщо інше як сон. Хлопець стояв на вулиці і переступав із ноги на ногу.

- Чому так довго? - запитує він і прямує стежкою.

- Так вийшло, - не говорити ж йому, що я навмисно довго не наважувалась вийти із кімнати, хоча він напевно розумів, що я уже сплю. - Куди ми?

- В останні двері, - стежка змінювалась поступово на коридор.

- Чому всі двері такі різні? - я оглядаю уважно кожні.

- Залежить від людини.

- Чому двері, у які водиш мене ти, мають такі тьмяні  кольори?

- Вони із минулого, - я прискорююсь щоб чути Тієна. - Усі ці двері, є снами людей, але в глибині коридорів є й інші двері, потаємні страхи, невпевненість і все те, що бояться люди. Вони зазвичай не мають яскравих кольорів.

- Але ж не у всіх.

- У всіх, чим відрізняються сірі двері минулого від сну? - він глянув на мене. - Зовнішнім виглядом, ти вже встигла помітити, що тут не має тих дверей у які я тебе водив,вони зникають коли підсвідомість розуміє, що це вже не є страх минулого, але люди зазвичай ховають їх якнайдалі і всі ці коридори наповнені ними.

              Коридор міняється на невелику галявину із прірвою вниз, прямо біля них я помічаю двері, вони темно червоного кольору, але колір, ще був доволі яскравий порівняно із іншими дверима у які я заходила.

- Нам сюди? - хлопець кивнув і пропустив мене вперед.

              Ручка мала форму серця і якщо це те що я думаю, то Тієн мабуть вважає мене дурепою, яка побіжить відчиняти ці двері. Я торкаюсь ручки, вона гладка, але вже стерта.

- Ти сьогодні говорив із моєю бабусею, - стою до нього спиною, але відчуваю, як після цих слів виникає напруження.

- Що? – голос хлопця був здивований, мабуть він не чекав цього.

- Ти питав за Шона, - я гладжу поверхню рукою.

- Так, - він знову приходить до тями, - але вона нічого не сказала, говорила за Чона, вважає його твоїм хлопцем...

- А що ти хотів почути? - я перебиваю його і відпускаю ручку.

- Хоч щось, тільки окрім Чона, я так і нічого не почув.

- Ти ж навмисно водив мене цими дверима? - повертаюсь до Тієна. - Що б ми стояли ось тут, біля цих дверей.

- В нас була угода, тому, мабуть, так, - найменше я хотіла чути це. - Я думав, ми стали настільки близькі, що я міг би дізнатись, що там.

- То, ти використовував мене, - стримую сльози, але це виходь не дуже, як тільки я відступаю від дверей вони зникають.

- В нас була угода, - повторив він. - Але і ти грала не чесно.

- І ти вирішив помститись у такий спосіб? Не тільки дізнатись, що сталось, але й бути свідком усього цього? - я схлипую. - Ти побачив достатньо! Я більше не хочу цієї угоди!

- Ти справді ще дитина, якщо не вмієш дотримувати слова, - спокійно промовив він.

- Ні, я просто дурепа, яка повірила тобі, - проходжу повз і штовхаю його плечем, але хлопець швидко повертається до мене і хапає за зап’ястя.

- Ми все одно скоро поїдемо, а Чон лиш залишиться в твоїй уяві, назавжди, то чому б я на твою думку укладав цю угоду?

- Щоб я трималась якнайдалі від нього, але ти чомусь робиш навпаки!

- Моїх почуттів до тебе немає.

- Чудово.

- Ти не розумієш! Якщо ми зникнемо, ти ніколи нас не знайдеш, ніколи! - останні слова він викрикує.

- То чому ж ти так хвилюєшся! Чи ти боїшся, що якщо Чон настільки сильно в мене закохається, я поїду із ним?

- В цьому немає необхідності, ти не зможеш із нами поїхати, про це усі знають, але бояться тобі сказати. Коли ми поїдемо, ти залишишся сама, от тільки ти не розумієш цього, - його тон пом’якшав.

- Ще скажи, що допомагаєш мені, - я засміялася.

             Продзвенів будильник і хлопець зник. Я залишилась сама посеред галявини. Оглянувшись я зробила декілька кроків до прірви. Двері знову з’явились. Переконуюсь, що Тієна точно немає і відчиняю їх. За ними я помічаю кімнату Шона і себе, я щось шукаю у його речах. І справжня я знає, що саме.

***

Мої очі відкриваються самі, коли разом із бабусиним голос я чую іще сім інших. Я підскакую і біжу на кухню. Усі семеро хлопців сиділи за столом і пили чай. Я тру очі і розумію, що точно не сплю. Мене помічає Джей і махає рукою.

- Доброго ранку, ми мали розфарбовувати паркан і я вирішив покликати й інших, ти ж не проти?

            Я не встигаю нічого не відповісти, як Чон обіймає мене і здається, що усі погляди зараз направлені на нас.

- Олівія, ти прокинулась? - бабуся вийшла із іншої кімнати. - Хлопці сказали, що вони до тебе.

   Чон відпустив мене, а бабуся по-особливому глянула на мій одяг. Може через це і хлопець обійняв мене. Занадто короткі шорти, занадто біла футболка.