Я відчуваю щось мокре на обличчі і все навкруги зникає і я провалюсь.
Споті облизує моє обличчя. Він якимось чином відчинив двері. Я відсовуюсь від нього і рукавом витираю слину. На годиннику шоста ранку.
На кухні я наливаю собі стакан води і дістаю із холодильника полуницю. Споті крутиться біля дверей і усім своїм видом показує, що нам варто вийти прогулятись. Дивлюсь на полуницю і відсуваю її.
- Ти будеш винен мені щось смачне, - відчиняю двері і Споті тут же вибігає, я беру повідок задля безпеки і щоб бабуся коли прокинеться зрозуміла, що ми на прогулянці.
Вулиці тут пустували постійно, тому не важливо в скільки годин ти йдеш, людей ти тут не зустрінеш. Напевно, через це я так впевнено пішла у піжамі. Споті побіг в сторону будинку Нонни, але я покликала його і ми попрямували в інший бік. Важко звикнути до такої тиші, але вона була приємна і ностальгійна. Всі думки повернулись в голову, я розуміла, що могла б зараз бути за кордоном, із батьками, а ще, Шон міг і не кинути мене, і ці хлопці б ніколи не з’явились тут, а навіть якби і з’явились, я б про це ніколи не здогадалась.
Ми дійшли до невеликої річки, вона була не глибока і невелика, біля неї посадили дерева і це місце було ще загадкове і чарівне, а ще, Бен зробив невелику лавку, навіть дві, щоб хтось міг тут відпочити. Однією із переваг, що так подобалось мені у дитинстві, була величезна прірва, яка тягнулась біля вузької стежки, яка вела в місто. Це виглядало так чарівно, адже вона йшла за річкою і вода зливалася із небом виглядала, як безкінечний обрій. Якщо добре придивитись і встати ближче, то можна помітити місто, особливо прекрасне це місце було вночі, адже ліхтарі перемішувались із зірками і здавалось, що перед тобою цілий космос. Вночі тут можна було сидіти до ранку, небо завжди було рясно вкрите зорями, місяць відображався у воді і таке враження, що ти потрапляєш у фільм із жанру фантастики. Це місце дійсно було прекрасне, воно є одним із ключових моїх спогадів тут, тому не дивно, що серце приємно щемить від того, як вода хлюпається десь під ногами, а вітер грається із волоссям.
Я сідаю на одну із лавок поки Споті бігає туди сюди і ледь не лізе в воду. Позаду чути кроки, чи радше біг. Хтось пробігає повз мене дуже швидко, але зупиняється, чи варто казати, що мій мозок ще не прокинувся і я далі продовжувала сидіти біля річки. Кроки повертаються, але вже повільніше. Людина не наважується сідати поряд, а я занадто лінива, щоб повернутись і глянути хто це. Проміння гріло обличчя і я замружуюсь і насолоджуюсь моментом. Навряд чи у мене буде можливість ще так рано прокинутись і бачити такий прекрасний вид.
Коли ж я нарешті зрозуміла, чому зі мною не говорять, я сама повертаюсь. Чон захекано стоїть тримаючись за лавку і намагався віддихатись, іншою рукою він тримався за живіт в напівзігнутому стані і я очима вказала на лавку. Хлопець просидів ще декілька хвилин, поки я не почала розмову.
- Не спиться? - Чон похитав головою. - Від кого ти тікав?
- Я бігав, - здивовано дивлюсь на нього.
- Так рано?
- В інший час тут вже є люди.
- І що? - не розумію про що він.
- Не хочу щоб хтось нас тут бачив, - він поправив волосся.
- Нас?
- Мене і хлопців, - Чон відкинувся назад на лавці і поклав руки на коліна. - А ти? Раніше тебе тут не бачив.
- Так вийшло.
- Ти ще досі злишся за той випадок із тим хлопцем?
Перевожу погляд із Чона на річку і також підсуваюсь назад до лавки.
- Ні, я мала б вибачитись за те, що так сталось.
- Все нормально, якби я був твоїм хлопцем я б теж так відреагував, - Чон говорить це жартома, але всередині неприємно стискається.
- В мене немає хлопця, - сухо промовляю я.
- Буду мати на увазі.
- Що? - знову дивлюсь на нього.
- Тобі справді не сподобались книги? - хлопець змінив тему.
- Взагалі то, ні, і я б хотіла їх повернути, якщо можна.
- Звичайно, ти можеш сьогодні прийти до нас в обід і обрати що тобі подобається.
Чон усміхнуся.
- Тоді, я сьогодні зайду, дякую.
Він підводиться.
- Я буду бігти, в цей час зазвичай проходить листоноша.
- Добре.
- Чекаю на тебе, - Чон махнув мені рукою і побіг.
Я зачекала, коли його вже не буде видно і поглянула де Споті.
- Пішли, нам час додому.
Біля будинку мене справді наздогнав листоноша і відав газету з декількома журналами по садівництво. Я поклала їх на край столу і сіла, щоб з’їсти полуницю.
- Ти сьогодні рано, - бабуся прокинулась о восьмій, коли я вже йшла в своє ліжко далі спати. - Я їду до Нонни, ти зі мною?
- Для чого? - відкриваю двері своєї кімнати.
- Так, мабуть, тобі не варто їхати, які плани?
- Я сьогодні відпочиваю, - захожу в кімнату.