8

- Ти як? - бабусина рука лежить на моєму плечі, мабуть, перед цим вона декілька разів мене шарпала. - Я бачила мокрий одяг на вході. Ти була на вулиці?

   Мої очі бігають по кімнаті в пошуках якоїсь зачіпки. Я підриваюсь і прямую до вікна, відкриваю його і розумію, що гілка дерева якою я перелізала і на якій бачила Чона, не витримала б ні мене ні його, вона навіть не діставала до вікна.

- Все добре? - бабуся опиняється поряд. - Щось не так із деревом? Його давно вже треба зрізати. Попрошу Бена.

  Вона прямує до виходу, переконавшись, що я все таки в порядку.

- Виходь на чай, - бабуся йде із кімнати.

- Я божеволію, - промовляю і уважно оглядаю галявину.

  Жодних зачіпок вчорашньої зустрічі і як я опинилась в ліжку. Мої речі сухі, але ж я доволі довго стояла під дощем із хлопцями. Де двері? Мабуть, це просто жахливий сон і нерви.

             Очі печуть і я повільно спускаюсь донизу, до того моменту, коли мій лоб торкається поверхні холодного скла. Сльози утворюють маленьку калюжу і я їх не зупиняю. Шон не мав би так зі мною вчиняти, але я не можу його зупинити, що ще більше щемило.

              Я приводжу себе в норму і йду на кухню.

- Чай охолов, - бабуся бере склянку в руки.

- Мені підійде, - я важко видихаю і сьорбаю вже холодний напій.

- До Нонни мабуть приїхали гості, - мої очі самі по собі здивовано підіймаються. - Я сьогодні бачила машину, цікаво хто це.

- Знайомі, кому б ще до неї приїжджати, - вигукую я.

- Дивно, вона вже б мала одужати, - бабуся пильно глянула на мене.

- Так, мала б, - кладу печиво до рота.

- Я сьогодні цілий день у справах, допоможеш мені.

- Угу, - кладу ще одне.

- А потім підеш до близнюків, вони вже скучили за тобою, - мені усміхнулись наймилішою усмішкою, але я не відповіла. - І, може ти поясниш, що за речі біля входу.

             Ком в горлі з’явився ні звідки, вперто ігнорую його, щоб ще більше не засмучувати себе.

- Я не пам’ятаю, - в вікні я помічаю знайомі силуети, декілька хлопців прямують стежкою.

- Я забрала їх в ванну, але не забувай, що хоч я і твоя бабуся, не користуйся цим. Збирайся на вулицю.

 - Ми ж тільки прокинулись, - мій голос стає дитячим, як у малої дитини, яку зранку ведуть в садочок, а вона не хоче.

- Не ми, а лише ти, якщо тобі потрібно поїсти, я почекаю.

            Та мені не треба було.

Фізичні вправи мали б відволікти мене від усіх думок, які закрадались в моїй голові. Невеликий переїзд на літо до бабусі, зірвані подорожі за кордон, розрив із хлопцем і, ці двері. Все здавалось таким нереальним, що я не хотіла в це вірити і вважала це сном, який ось-ось закінчиться.

            Бабуся змусила мене посадити її улюблені білі троянди, цей сад і до того кишів квітковим магазином. В молодості вона мала маленьку крамницю із квітами, але згодом зрозуміла, що їй більше подобається вирощувати квіти чим продавати їх і вона передала цю справу батькам, а ті, в свою чергу, закрили усе і бабусі нічого не залишалось, як змиритись і тепер, вона вирощує квіти для себе.

- Ти можеш зрізати не все що бачиш, а лише те що я попросила, - вона забирає у мене ножиці. - Я залишусь без квітів, якщо ти так і далі будеш мені допомагати.

- Вони такі однакові, - я знизую плечима і сідаю на траву. - Як розібратись, якщо їх не відрізнити.

- Ти просто не хочеш.

- Мабуть, - дивлюсь кудись вбік.

- Візьми лійку, полий тут усе добре, - вона протягує мені невелике відерце із носиком. - Марсель із Мірандою теж допомагають, а ще, вони покликали нас на вечерю сьогодні, підемо?

- Так, - я махаю рукою і вода ллється в різні боки, бабуся зітхає, але нічого не каже.

            Тишу порушує шум на вулиці.

- Піду подивлюсь, як там пиріг, - бабуся зривається.

- Пиріг?

- Я приготувала на вечір, - пояснює вона вже біля дверей.

   Планую сказати, що не варто було, але мене перериває голос позаду.

- Ти б краще так за собою слідкував, - Чанель каже це комусь не в надто піднесеному настрої, позаду заявляється ще декілька постатей.

- Я ж лише пожартував, - Чон поспішає за ним.

 Тієн йде позаду і химерна усмішка говорить про те, що хлопці просто про щось сперечаються між собою, а той не хоче влізати у їх розмову.

             Він висовує язик і торкається губ, що виглядає не природно і доволі вульгарно. Згодом, це міняється на посмішку і він помічає мене. Наші погляди зустрічаються і під його пильним поглядом я продовжую стояти. Інші хлопці мабуть не помітили мене, тому що жваво попрямували вперед.

- Олівія, ти втопиш мої квіти, - бабуся опиняється поряд і забирає лійку із моїх рук. - Їм не потрібна ванна, я навіть не знаю, яку тобі роботу дати, щоб ти її не зіпсувала.