2

Добре, що її будинок був в декількох хвилин від бабусиного, він самотньо знаходився на пагорбі, будинки поряд ніхто не будував через  схил, а Нонні пощастило оселитись на самому вершечку. Він був невеликий, але в дитинстві скидався на замок, через всюди оздоблений плющ:  на огорожі, будинку і куди тільки міг діставав, навіть декілька вікон він закрив.

             Я стукаю в двері і вони відчиняються ще від першого удару із неприємним звуком до половини і через якусь перешкоду зупиняються. Проходжу всередину, декілька променів потрапляють в коридор, але цього недостатньо і мені все одно важко розглянути приміщення. Я залишаю двері відчинені. Ступаю обережно, через те, що весь коридор у речах, книги, коробки, одяг, фотографії, вони усі необережно розкинуті з двох сторін і перше що приходить мені в голову, це скільки ж років треба збирати все це. Відкриваю перші ліпші двері і потрапляю прямо на кухню. Порівняно із коридором, вона мала чудовий вигляд, в дитинстві вона була зовсім інша. Може, тут все ж таки був ремонт, тому що я не пам’ятаю блакитних кольорів, а зараз, плитка мала блакитний колір, невелика барна стійка, якої теж не було, красувалась по центрі і плющ тут не ріс, хоча це було дивно, адже він закрив цю частину вікон.

              Кладу на барну стійку цукор і крокую до виходу, але за щось перечіплююсь і воно разом зі мною падає на підлогу.

- Жива? - Нонна подає мені руку. - Тут стільки всього лежить.

             Я глянула що перевернула і дивуюсь, чому не помітила ці коробки раніше. Це були старі речі, і я полегшено видихнула, що це не посуд чи ще щось, що можна із легкістю розбити.

- Вибачте, - підіймаюсь і струшую пил із одягу .

- Пусте, я все одно цим не користуюсь.

- Для чого тоді збираєте?

- Подобається, іноді такі старі речі приносять радість більше чим нові, - вона глянула на стіл. - Цукор?

- Так, бабуся не змогла прийти, - вона кивнула, - а ще, вона казала, що у вас є книги.

- Ти читаєш?

- Так.

- Можеш взяти собі якусь книгу, пішли, - вона навіть не зібрала те, що, мабуть, перевернулось у коробках і попрямувала до коридору, оглянувши все.

- У вас так багато речей, - кажу я.

- Є трохи, - з вулиці цей будинок виглядав меншим, але тут було стільки дверей, що здавалось зовсім навпаки, одна кухня займала місце, як пів будинку.

            На другий поверх вели сходи,  але вона проігнорувала її, а поряд стояла стара драбина, яка розсипалась на очах. Декілька сходинок були відсутні.

- Її вже потрібно замінити, сьогодні-завтра, попрошу сусіда, щоб забрав і здав на брухт, от тільки, де я візьму нову драбину, напевно не розумно віддавати цю, якщо немає чим її замінити,- я лише повела плечима, тому що взагалі не розуміла, для чого тут ця драбина.

   Нонна прямувала коридором далі майже в самий кінець і зупиняється навпроти білих дверей. Вона дивиться на них дуже уважно, а згодом повертає ручку ліворуч. Шафи із книг сягали підлоги і я здивовано відкрила рота. Я одразу ж почала переглядати кожну книгу, ніби в книжковому магазині.

- Бери скільки хочеш, я все одно їх не читаю.

  Я з вихованих манер взяла одну книгу, якась історична із нотками фантазії, вона була не маленька і я була певна, що мені вистачить її на декілька тижнів, а ще краще, на місяць.

- Одна? - Нонна глянула на мене і я знову кивнула. Вона провела мене до виходу,  я швидко попрямувала до бабусі, яка ще досі про щось говорила із хлопцем.

***

             Що ж, її вистачило лише на тиждень і я одного дня сумно відклала її в бік, зрозумівши, що вона закінчилась. Бабуся готувала щось на кухні, тому я спустилась до неї. Вона саме дістала вишневий пиріг із духовки і різала його.

- Ти все? - я одразу зрозуміла про що вона.

- Так, - жалкую, що взяла лише одну книгу, з моїми то вихованими манерами.

- Ну нічого, ти можеш прочитати свій детектив, - бабуся усміхнулась через плече. - І Нонна щось давно не заходила, може б навідати її сьогодні.

             Я вже мала погодитись, але в будинок зайшли. Точніше, забігли.

- Поля, ти вже чула? - бабусин сусід, ім’я якого я ніколи не знала, він проігнорував мою присутність, мабуть, своїм заклопотаним виглядом.

Ми ніколи із ним особливо не спілкувались і бачила я його тут не дуже часто. Навіть, якби він заходив кожного дня, ми б все одно не зустрілись, я постійно сиділа у своїй кімнаті і читала.

- Що сталось?

- Нонна, була в лікарні, - він був захеканий, напевно тому що обійшов усі будинки. Усі декілька.

- Як? - бабуся взялась за серце.

- Впала з драбини, я вже мав йти її забирати, - він важко видихнув. - Стан важкий, але стабільний, я дав лікарям твій номер.

- Коли це сталось?

- Позавчора, я ніяк не міг до тебе додзвонитись.

- Вона вдома?

- Так, - він сказав це не дуже впевнено і я насторожилась.