4. Налякане дерево

Вони гуляли до пізна. І раптом почули, як хтось ніби ходить поруч.

— Хто тут?! — перелякано запитала Стессі.

Лунає крик. А за ним — знову те саме.

Стессі вмикає ліхтар і світить прямо туди, де щось побачила.

— АХАХАХ, боже, яка ти дурна! Ти нас усіх перелякала, — сказала Лексі.

— Ну блін, що за фігня? Тут же нічого немає. Це просто дерево.

Одна Адма не могла припинити сміятися з абсурдності ситуації. Здавалося, що за ці десять хвилин її сміх уже став фоном.

— Боже, я це ніколи не забуду. Стессі, ххаах, як ти могла переплутати дерево з чоловіком? — ледь трималася від сміху за живіт Адма.

— Та бля, там реально хтось був, я вам не брешу.

— Так, так, віримо, — сказала Ніколь, закурюючи від нервів. — Хтось буде? — неквапливо перепитала вона у дівчат.

— Давай мені, — сказала Лексі. — Я тута чокнуся з вами, дурні дівки.

Дівчатка йшли. На вечір це вже не було схоже, а більше — на ніч. Кожна йшла й щось своє розповідала, хтось слухав, перебивав, хтось іноді не брав участі в розмові й просто спостерігав, щоб вони не зайшли в глухий кут.

І тут, через двісті метрів, вони почули двигун машини. Побачили фари, які сліпили всім чотирьом очі. У салоні гучно грала музика, а під деревом стояв п’яний чолов’яга й мочився під сосну.

— Слухай, Стессі, вертаю свої слова назад. Це схоже на те, що ти чула, — тихо сказала Лексі, виринаючи з-під гілки куща, де вони всі й заховалися, щоб їх не побачили.

В Адми, схоже, стався позаплановий напад сміху по колу, і Стессі прикрила їй рота, щоб їх не було чутно.

— Давайте валити звідси. Не зрозуміло, що в нього в голові, — додала ще тихіше Ніколь.