4-й поверх

– Ай, годі! Та що з тобою?! – у крику Єви бриніла паніка. Вона сіпнулася й вирвала свою долоню, проте я навіть не глянув у її бік. Усі мої почуття були там, за вхідними дверима, крізь які ми щойно увірвалися. Сліпими, доведеними до автоматизму рухами я чотири рази повернув ключ у замку — метал клацав неприродно гучно. Різкий ривок ручки. Зачинено. Тепер усе…

     Упершись лобом у важку дубову стулку, я прислухався до внутрішнього хаосу. Пазурі страху тримали міцно, але тепер, надто повільно, до мене поверталися сили, щоб послабити цю хватку. Серце втихомирювалося, а дихання поступово переставало бути таким важким і гарячим.

     Нарешті я обернувся й поглянув на Єву. Від безтурботної усмішки, яка ще якихось десять хвилин тому освітлювала мій день, не залишилося й сліду. Тепер її обличчя спотворювали лише тривога та розгубленість. Це було саме те, чого я ніколи не хотів би бачити. І найгірше — причиною цього жаху був я... Вина лежала на мені. Цілком на мені.

– Вибач! – я різко ступив уперед і міцно притис її до себе. – Вибач, якщо налякав. Я… я зараз усе поясню. Ходімо на кухню?– Дуже на це сподіваюся, – відрізала Єва.Але на кухню ми все ж пішли. Далі все відбувалося наче в тумані: механічне заварювання чаю, шелест обгортки від шоколадного печива. Розливши окріп у чашки, я розставив усе на столі. Тим часом Єва повернулася в коридор, щоб повісити куртку, яку досі забула скинути з плечей.                

     А чай хороший… з ароматом лісових ягід. Трохи терпкий, саме такий, як треба. Він подумки повертав мене до приємних спогадів дитинства, до холодних зимових вечорів із таким же гарячим напоєм та печивом. Добре… Стало трохи легше.

     Кухню затопила майже абсолютна тиша. З вулиці — ані звуку, лише ледве чутний, глухий гул далекого міста. Єдине, що не давало оглухнути від стукоту власного серця, — це настінний годинник у формі порцелянової сови, яка велично сиділа на циферблаті й споглядала нас згори. Попри її досить незграбне фарбування (кількість кігтів на лапах чомусь різнилася від трьох до п'яти), одна деталь завжди дивним чином виділялася на загальному тлі. Її очі.

     Наче на старовинних картинах, очі птаха невідступно стежили за кожним рухом, хоч де б ти був. Виникало моторошне відчуття, що вони бачать тебе наскрізь, навіть крізь стіну сусідньої кімнати. Ця потворна сова колись подарувала мені перший нічний кошмар у далекому дитинстві. Мені було років чотири, не більше. Зараз той страх викликав лише гірку усмішку. Бо тепер його місце посів інший — усвідомлений. Реальний.

Тік... так... тік... так...

 – Ну? – раптом повернула мене в реальність Єва. – Ти, здається, збирався мені щось пояснити? Наприклад, чому я ледве не зламала ногу, поки ми бігли сюди кілька кварталів? Або чому ти вирішив, що день, коли в нас було таке чудове побачення — кафе, парк і кіно в планах, — обов'язково треба зіпсувати цією ідіотською витівкою?! А твої очі… коли ти озирнувся на мене… Ти був наче в стані афекту. Я ніколи нічого подібного не бачила…На Єву чай не подіяв заспокійливо, і це було цілком логічно.

І саме в цю мить мені захотілося засміятися. У голові прокрутилися всі епізоди нашої божевільної пробіжки, усе, що сталося з нами до і після. Довелося докладати неабияких зусиль, щоб придушити сміх від цього абсурду… Та-а-ак, усе ясно. В Алекса поїхав дах, більше вони разом не живуть.

– Розумію. Цілком можу уявити твої... емоції, – я нарешті взяв себе в руки. Ще мить — і Єва, мабуть, пішла б назавжди. Жодна притомна дівчина не стане терпіти такого психопата. – Я ж пообіцяв усе пояснити. Тільки… я справді не знаю, з чого почати…

Я взяв коротку паузу, щоб зібратися з думками.  Загалом те, що сьогодні сталося, — це відлуння мого минулого, – тихо мовив я. – Я й сам обома руками був би за те, щоб наше побачення тривало. Цей день і для мене, був просто дивовижним, повір. Але в якийсь момент ми звернули не туди... І опинилися в місці, куди я абсолютно не хотів повертатися. І де ніколи більше не мав бути.

Зараз я ступав на тонку кригу. Залишалося сподіватися, що ця відвертість — не помилка.

***

– Усе почалося приблизно півтора року тому, ще до нашого знайомства, – повів я далі. – Тоді я відносно успішно закінчив третій курс в університеті й шукав підробіток, який міг би поєднувати з майбутнім навчанням. Ну і гроші, звісно, були потрібні. Бо не скидатися на студентські гулянки — то смертний гріх… Та й загалом малювати собі на вечерю майонезні змійки на хлібі, вже набридло. Шукав недовго, натрапив на цікаву вакансію неподалік від гуртожитку. Платили, скажімо так, середньо. Але приваблював гнучкий графік, навчання з нуля та й офіс — просто чудовий. Будівля з тих новомодних скляних веж. Мені такі завжди подобалися.

– Якщо чесно, я майже не вірив у свій успіх. Потрібні були мови, освіта, та й досвід «дуже сильно рекомендувався». Офіс занадто крутий для такого посереднього студента, як я. Але співбесіду я пройшов напрочуд легко. HR під кінець запитав: «На сьогодні є плани?». Коли я відповів, що нічого не планував, він відрізав: «Уже є». І Алекс поплентався знайомитися з командою...

– Якесь скамерство? – озвалася Єва. – З огляду на опис фірми й таку легку співбесіду, це пахне якимось криміналом чи аферами.

– Ну… не зовсім, – я ледве помітно примружився. – Зарплата ж була середньою, пам'ятаєш? Ми просто вирішували для людей певні питання, які вони не здатні були закрити самотужки. Звісно, за гроші… Словом, тоді мені здавалося, що я витягнув щасливий квиток. У колектив влився миттєво — подібних до мене лоботрясів, там не бракувало. Уже на другий день ми сміялися на кава-брейках і планували вилазку до стриптиз-бару…

– Два тижні навчання, ще два стажування — і нас випустили у вільне плавання. Я примудрився жорстко облажатися першого ж повноцінного дня. Взяв і пообіцяв клієнту допомогти в одному специфічному питанні, бо свято вірив, що наша контора саме цим і рулить. Ха… Якби я довів справу до кінця, мені світило б років п'ять за ґратами, уявляєш? Моя спроба згладити ситуацію гумором провалилася — погляд Єви залишався холодним. Мені довелося прибрати посмішку й говорити серйозно.