Розділ 13

Розділ 13

Невидимі піщинки часу в невблаганному механізмі Всесвіту продовжували робити свою справу — невтомно відміряли секунди. Та лише тепер, уперше в житті, Ольга Володимирівна і Зорін відчували, наскільки дорогоцінною може бути кожна мить.

Вони перебували в стані просвітленої ейфорії, і в їхніх серцях пульсувала несвідома потреба поділитися своєю радістю зі світом. Взявшись за руки, вони з ніжністю спостерігали за реакцією Максима — людини, яка щойно отримала шанс докорінно змінити власне життя.

Гірш і Лола мовчки, з теплими усмішками, дивилися на нього, як на щасливця, що виграв джекпот у таємній грі примхливої долі.

Поступово оговтавшись від потрясіння, Агатов знову і знову перечитував сертифікат на грант, а вираз подиву й радості на його обличчі приносив щире задоволення всім присутнім.

— Двадцять хвилин тому я й подумати про таке не міг! — нарешті, трохи опанувавши себе, промовив Максим.

— Стій! — раптом вигукнула Ольга Володимирівна, звертаючись до Зоріна. — Ти не врахував одну важливу річ. Від’їзд може зруйнувати Максиму особисте життя.

— Ах, точно... Треба й про це подумати, — серйозно кивнув Микола Сергійович і звернувся до Максима: — У вас є дівчина? Як її звати?

— Як завжди, все невчасно... — з прикрістю відповів Максим. — Її звати Настя. Ще три тижні тому ми були разом. Але тепер... це вже в минулому.

— Не факт, — зауважив Зорін. — Ви її любите?

— Тепер це вже не має значення. Між нами все скінчено.

— Все скінчено... — задумливо повторив Зорін. — Колись, дуже давно, і я так думав. Але одна мудра людина тоді сказала мені: «Рано чи пізно ти все одно почнеш її шукати. Тож краще — раніше. Тоді у вас буде трохи більше часу на щастя». І він мав рацію. Повірте моєму досвіду, юначе: якщо ви досі її кохаєте — нічого не скінчено.

— Та я сам її відштовхнув... — із жалем зітхнув Агатов. — Тепер час утрачено. Вона сьогодні відлітає до США разом зі своїм шефом — знімати цикл передач про «Оскар». Це чудовий шанс для молодої журналістки. А шеф... він і тут до неї залицявся, а там, в Америці, напевно, доб’ється свого.

— То в чому справа? — втрутилася Ольга Володимирівна. — Летіть, їдьте, біжіть до неї і зупиніть! Хоча б спробуйте. Якщо зараз цього не зробите — потім усе життя шкодуватимете.

— У будь-якому разі вже пізно... — з відчаєм відповів Максим. — До початку реєстрації на рейс залишилося сорок хвилин. Я просто не встигну.

— Ну, якщо будеш тут сльози лити — точно не встигнеш, — сухо підсумував Зорін. А тоді, звернувшись до свого давнього друга, додав:

— Семене, а не виділив би ти нашому «Ромео» карету «швидкої»? Вона б із мигалками довезла його до аеропорту — якраз устиг би.

— Та ти що! — обурено вибухнув Гірш. — По-перше, це грубе перевищення повноважень головного лікаря. А по-друге — я вже на пенсії. Забув?

— Сьомо, я тобі ніколи цього не казав, але нагадаю: дві «швидкі» для цієї лікарні придбав саме мій фонд. Тож, думаю, маю моральне право попросити тебе про цю не зовсім офіційну послугу. Хіба директор гаража відмовить тобі, якщо ти добре попросиш?

Роздратований Гірш махнув рукою й невдоволено буркнув:

— Ну гаразд. Ходімо, спробую домовитися.

Натхненний і сповнений рішучості Максим рушив за ним. Проте вже за мить повернувся і, звернувшись до Зоріна, сказав:

— Дякую вам! Ви зробили для мене так багато... Я ніколи цього не забуду!

— Біжи, біжи, — ніяково всміхнувся Зорін. — Подякуєш потім. А зараз — повертай Настю.

Коли за Максимом зачинилися двері, Микола Сергійович звернувся до доньки:

— Отже, Настя — журналістка... А чи не знайдеться у нас у піар-відділі Фонду вакансія для неї?

— Гадаю, нашому прессекретарю не завадить помічниця, — відповіла Лола, на мить замислившись.

— От і чудово, — кивнув Зорін, продовжуючи роздавати вказівки. — Нехай наші юристи допоможуть їй з оформленням робочої візи. І встанови гідну заробітну плату.

— Як скажеш, тату. Але, можливо, все це й не знадобиться. А раптом Максим не поверне її?

— Поверне, — впевнено відповів Зорін. — Обов’язково поверне. Інакше я зовсім нічого не тямлю в людях...

Ольга Володимирівна схвально кивнула, глибоко зітхнула й мрійливо промовила:

— Знаєш, я заздрю їм. Максиму й Насті. Сьогодні для них може початися нове життя. І все — завдяки тобі. От би й нам хтось так допоміг пів століття тому...

— Так. Наш шлях був трохи складнішим, — сумно всміхнувся Зорін. — То хай хоча б у когось усе буде інакше.

Погоджуючись із чоловіком, Ольга Володимирівна ніжно провела долонею по його руці.

Микола Сергійович замовк, занурившись у глибоку, тиху задуму.

У цю мить Лола раптом збагнула, що самим лише своїм перебуванням поруч краде у батька ті безцінні хвилини, які подарувала йому доля, — хвилини з найдорожчою жінкою його життя.

— Я, мабуть, піду... Треба зробити кілька дзвінків щодо працевлаштування Насті... — ніяково мовила вона і, не чекаючи відповіді, поспішно вийшла з палати.

Зорін не одразу помітив, що донька пішла. Але, вийшовши зі свого меланхолійного заціпеніння, тихо промовив:

— Здається, ми знову залишилися вдвох... Саме час для головних слів.

— А хіба вони ще не сказані? — здивовано підвела на нього погляд Ольга Володимирівна.

— Ні. Поки що — ні. Все ще ні... — зворушено відповів Зорін. — Тільки не перебивай...

Розумієш, я нещодавно усвідомив, що ніколи не казав тобі цього вголос. У листах — так. А от в очі — ніколи.

Спершу мені здавалося, що й так усе зрозуміло. Потім — що це банально, старомодно. Потім чекав слушного моменту.

А тоді... тоді на пошук тебе пішло більше пів століття.

Я дуже шкодую, що не сказав цього раніше.

Але хай навіть пізно.

Хай, можливо, й смішно.

Я все одно скажу.

Ти маєш це почути.

На цьому він запнувся, зробив глибокий вдих і зовсім тихо, майже пошепки, вимовив: