Розділ 12

Розділ 12

З роками сон більшості літніх людей стає коротким, уривчастим і порожнім. Сновидіння дедалі рідше навідуються до них у гості. Можливо, це природний механізм захисту, який підсвідомо оберігає стареньких від неприємних спогадів, накопичених за довге життя.

До потрапляння в лікарню наші герої теж не були винятком. Але цієї ночі вони вперше за багато років бачили кольорові сни про інше, так і не прожите ними щасливе життя, в якому не було ні болю, ні горя і де вони завжди були разом.

Про такі блаженні, солодкі сни більшість людей може лише мріяти. Та дістаються вони такою страшною ціною, що навряд чи хтось добровільно погодився б її заплатити.

Ніч для закоханих промайнула непомітно й уже відраховувала свої останні хвилини. Перші промені ранкового сонця безцеремонно й весело увірвалися в напівморок лікарняної палати і, загравши на безтурботно усміхненому обличчі Ольги Володимирівни, нахабно розбудили її.

Мружачись від яскравого світла, вона підвелася на подушці й якийсь час не наважувалася повністю розплющити очі. Вона боялася не побачити поруч Колю і зрозуміти, що все це їй наснилося.

Але ці страхи розвіялися в ту ж мить, коли вона відчула легкий дотик і почула знайомий голос:

— Льолю... Доброго ранку!

Розплющивши очі, вона повернула голову ліворуч і побачила Зоріна, який сидів на стільці біля її ліжка. Він гладив її руку і пильно дивився на неї поглядом, сповненим ніжності.

— Колю... — прошепотіла вона, взявши його за руку. — Отже, все це не сон.

— Ні, — відповів він, усміхаючись. — Ми справді знайшли одне одного. І вчора навіть одружилися!

Ольга Володимирівна подивилася на свою праву руку і, побачивши на безіменному пальці кільце, остаточно переконалася, що все це відбувається з нею насправді.

— Отже, тепер доведеться звикати називати тебе чоловіком... — із неприхованим задоволенням сказала вона.

— Звикай, — підтвердив Зорін, не перестаючи усміхатися.

— А дружина має знати про чоловіка все. Здається, вчора я заснула на тому місці, де ти розповідав, як пробрався на круїзний корабель в Одесі. Що було далі?

Микола Сергійович продовжив свою розповідь. Він говорив про пригоди у відкритому морі, американське торговельне судно, перші важкі роки в США.

Ольга Володимирівна слухала з великим інтересом, часто уточнюючи найдрібніші подробиці. Вона надто довго безуспішно намагалася дізнатися хоч щось про долю Зоріна і тепер нарешті могла отримати відповіді на всі свої запитання.

Близько дев'ятої години ранку їхню бесіду перервала поява Лоли.

В одній руці вона тримала склянку свіжовичавленого морквяного соку для батька, а в іншій — чашку гарячої кави для Ольги Володимирівни.

— Доброго ранку! — життєрадісно сказала вона, ставлячи напої на тумбочку між ліжками. — Ось, принесла вам трохи бадьорості зранку.

— А чому мені сік, а не каву? — невдоволено пробурчав Зорін.

— Тут, як кажуть, хто від чого лікується. Усе згідно з вимогами дієти, — віджартувалася Лола і після короткої незручної паузи продовжила: — А чому ти мене не представиш?

— А, так! — схаменувся Микола Сергійович і важливо, майже урочисто промовив: — Знайомся, Льолю, це моя донька — Лола.

— Донька? — здивувалася Ольга Володимирівна.

— Саме так, — гордо продовжив Зорін. — Знайомся, Лоло, а це моя дружина — Льоля.

Тепер настала черга дивуватися Лолі.

— Уже дружина? — недовірливо перепитала вона.

— А чого тягнути? — із задоволеним виглядом вигукнув новоспечений чоловік. — Учора й одружилися. Тож можеш нас привітати.

— Ну, вітаю! — щиро зраділа Лола і міцно обійняла молодят.

Розчулена й схвильована, вона за мить промовила:

— Ольго Володимирівно, ви, мабуть, надзвичайна жінка, якщо тато так довго вас шукав. Але знайте: і вам із ним неймовірно пощастило. Тому що він дуже хороший. Він у мене найкращий!

Ці слова давалися їй нелегко, бо до горла підкочував клубок, а на очах уже бриніли сльози щастя.

— А я знаю, — тихо, але впевнено відповіла Ольга Володимирівна. — Тому й чекала на нього все життя.

Наступні кілька митей минули в тиші.

Не тому, що присутнім не було чого сказати, а тому, що в світі не існує слів, здатних описати емоції й почуття, які переповнювали їх у цю хвилину.

Неповторну зворушливість моменту порушив скрип дверей, що відчинялися, і в палаті з'явився Максим.

— Салют тим, хто йде на поправку! — оптимістично почав він. — Час приймати ліки.

Сказавши це, Максим роздав пацієнтам по пластиковому стаканчику з пігулками.

Запивши жменю ліків водою, Зорін із цікавістю подивився на Максима і здивовано промовив:

— Мда... Не часто сьогодні в лікарні зустрінеш медбрата.

— А я і не працюю медбратом, — усміхнувся Агатов. — Я фельдшер швидкої допомоги при цій лікарні.

— Але... — почав було Зорін, бажаючи щось уточнити.

— Але тут він не випадково, — перебила його Ольга Володимирівна. — Знайомтеся. Це Максим Миколайович Агатов. Саме він тоді приїхав на виклик до торговельного центру і привіз мене до лікарні Семена. А після цього люб'язно погодився доглядати за мною.

— А, он воно що! — радісно вигукнув Микола Сергійович і, звертаючись до Максима, продовжив: — Отже, це вам ми повинні дякувати за нашу зустріч... Дозвольте відрекомендуватися: Микола Сергійович Зорін. Людина, яку ви ненавмисно ощасливили.

— А я про вас знаю, — зніяковіло відповів Максим. — Я читав книгу Ольги Володимирівни.

Зорін запитливо подивився на Ольгу, і вона підтвердила:

— Так. Це її перший і поки що єдиний читач.

— Отже, Максиме Миколайовичу... — задумливо промовив Зорін. — А я ось про вас нічого не знаю. Ризикну припустити: ви підробляєте на «швидкій» і, напевно, навчаєтеся в медичному. Вгадав?

— Не зовсім, — сумно всміхнувся Максим. — На «швидкій» я не підробляю, а працюю вже майже три роки. Саме тому, що до медичного ніяк не можу вступити.