Розділ 11

Розділ 11

Ніч промайнула непомітно. Ольга Володимирівна перебувала в майже невимовному стані світлого передчуття й нетерплячого сподівання. Час довкола неї перетворився на тягучу, липку матерію якогось неземного кольору в теплих пастельних тонах. У цій неймовірно ніжній субстанції вона немов купалася всю ніч. Подібні відчуття цілком можна було б списати на дію сильних знеболювальних препаратів, але Ольга точно знала, що причина не в них. Тим паче, що зв'язок із реальністю та ясність мислення миттєво повернулися до неї в ту ж саму мить, коли в широкому отворі дверей з'явилося ліжко, на якому до палати ввезли Зоріна.

Тієї ж миті обоє жадібно вп'ялися поглядами одне в одного, намагаючись розгледіти знайомі риси в обличчях, змінених до невпізнання. Колись високий і вродливий Коля тепер був зморшкуватим дідусем із належною його вікові в'ялою шкірою та залишками сивого волосся на голові. Ольга теж давним-давно втратила рідкісну природну красу й тепер скидалася на звичайну літню сільську вчительку. Але ані він, ані вона не помічали цих очевидних слідів безжального часу. Обоє бачили тільки очі одне одного. Адже очі їхні залишилися колишніми.

За цією мовчазною і водночас надзвичайно емоційною сценою уважно спостерігали троє свідків: Максим, Семен Якович і Лола. На їхніх обличчях виразно читалися щира участь і співпереживання. Тихо, намагаючись не порушити пронизливу зворушливість моменту, майже не рухаючись, дивилися вони на двох щасливих стареньких.

Опинившись поруч, закохані певний час не рухалися і не говорили. Багатозначне мовчання тривало вже кілька хвилин, коли Зорін, насилу піднявшись із ліжка, жестом зупинив Семена Яковича, який уже кинувся було до нього, і повільно підійшов до Ольги. Він сів на стілець поруч із нею, взяв її за руку й тихо, тремтячим голосом вимовив лише одне слово:

— Льоля...

Почувши майже незмінений, рідний голос, Ольга Володимирівна обійняла свого Колю і, не в силах більше стримуватися, заплакала. У цей момент здоровий глузд перестав тиснути на неї відчуттям близького кінця, з яким вона жила останні місяці, а тягар прожитих років разом із жорстоким життєвим досвідом, здавалося, просто випарувалися. Вона знову почувалася юною, наївною і по вуха закоханою дівчиною. Глибокий душевний біль, який із роками став її постійним супутником, повільно відступав під натиском дедалі сильнішого відчуття щастя, що поступово заповнювало її всю.

Навколишнім теж важко було стримувати емоції, і, відчувши себе зайвими, всі вони, не змовляючись, вийшли в коридор.

— Ну ось і зустрілися, Коленько... — промовила Ольга Володимирівна, задумливо вдивляючись у численні зморшки на обличчі Зоріна. — Як же так? Чому так пізно?

— Бійся своїх бажань, бо їм властиво збуватися, — сумно всміхаючись, відповів Микола Сергійович. — Доля, звісно, внесла свої корективи, але ми все-таки зустрілися. Нехай і наприкінці життя...

— Не так ми собі це уявляли, правда? — з глибоким жалем сказала Ольга. — Скільки днів змарновано... Скільки років!

— Що вже тут поробиш? — філософськи зауважив Зорін. — Зате ми зустрілися ще на цьому світі. Тепер я завжди буду поруч. Ні на хвилину тебе не покину!

Сказавши це, він підніс руку Ольги до губ і кілька разів поцілував її.

— Нам стільки всього треба розповісти одне одному! — продовжив він схвильовано. — Я ж майже нічого про тебе не знаю. Мені відомо лише те, що ви з чоловіком втекли зі Східного Берліна в шістдесят сьомому...

— Михайло втік? — розгублено перебила Ольга. — То ось чому його батьків заарештували! Тільки мене тоді там уже не було. Він, напевно, втік зі своєю другою дружиною. Я в цей час уже кілька років жила в Первомайську.

— Ну треба ж! Коли СРСР розпався, я сподівався, що ви могли повернутися на батьківщину, і продовжив пошуки за прізвищем Малюнкіни. Мої детективи тоді перерили всю Україну — жодного результату.

— А я в вісімдесят дев'ятому повернула прізвище Крилова, щоб тобі було легше мене знайти! — розчаровано пояснила Ольга.

— Видно, Творцеві було потрібно, щоб ми зустрілися лише сьогодні... — сумно підсумував Зорін.

Ця гірка правда на мить засмутила обох. У пошуках потрібної фрази для продовження розмови Зорін кілька секунд мовчав, а потім раптом пожвавився:

— А знаєш, я досі зберігаю один із твоїх листів! Він і зараз лежить у мене вдома в сейфі.

— Невже? А в мене теж є твій лист із табору. Я все-таки його отримала. Правда, із запізненням на тридцять років...

З цими словами Ольга Володимирівна відкрила шухляду тумбочки, дістала звідти старенький конверт і, усміхаючись, простягнула його Зоріну.

Щойно він узяв знайомий лист до рук, як відразу приголомшено завмер. Його наче струмом вдарила думка про те, що всі ці роки невидимий зв'язок між ним і Олею все-таки існував.

— Невже це справді ти? — запитав він, не вірячи власним очам. — Де ж ти була весь цей час? Як жила? Ні, найголовніше: ти одружена?

— Так уже й головне! — усміхнулася Ольга Володимирівна.

— Для мене — так! — наполягав Зорін.

— Останні років тридцять я не одружена. У мене було довге й насичене подіями життя. Кілька років тому я навіть наважилася написати мемуари, — відповіла Ольга Володимирівна, вказуючи на книжку. — Тут усі мої спогади.

— Ух ти! Обов'язково прочитаю! — здивовано вигукнув Микола Сергійович, беручи книжку з тумбочки. — Сьогодні ж почну.

— Це ні до чого. Я тобі й так усе розповім.

— Звісно, розповіси! Але книжку я все одно прочитаю, — наполягав Зорін.

— Як хочеш... Давай краще про тебе поговоримо. Семен сказав, ти тепер громадянин США?

— Я? Нещодавно зовсім. Років сорок лише! — віджартувався Микола Сергійович, кумедно імітуючи американський акцент.

— І Кока-Колу справжню пив?! — підіграла йому Ольга, зображаючи непідробне захоплення.

— Ага. І джинси носив, і Елвіса Преслі бачив, — похвалився «бувалий американець».