Розділ 9

Розділ 9

У самому центрі лікарняного коридору розгорівся конфлікт. Старша медсестра разом з охоронцем намагалися перегородити шлях до відділення інтенсивної терапії надто схвильованій молодій жінці.

— Пропустіть! Я шукаю свого батька! — наполягала відвідувачка. — І не смійте мене затримувати!

— Правила відвідування однакові для всіх, — незворушно, мов скеля, відповідала старша медсестра. — Приходьте після обіду.

— Які ще правила?! Я летіла сюди сім тисяч кілометрів!

У цю мить у суперечку втрутився Максим.

— Ви, мабуть, до Миколи Сергійовича? — звернувся він до незнайомки.

— Так. А звідки ви знаєте? — схвильовано запитала вона.

— Та... просто здогадався, — відповів Максим, а тоді повернувся до медсестри. — Олено Сергіївно, це донька того самого друга Семена Яковича. Дозвольте, я її проведу.

Почувши це, сувора медсестра мовчки відступила убік.

Звісно, це була Лола.

Відчуваючи, що перед нею стоїть людина, яка може хоч щось пояснити про стан батька, вона з надією й тривогою запитала:

— Що з ним?

Максим був навіть радий, що не має права відповідати на такі запитання.

— Ходімо. Зараз самі все побачите.

Біля палати Зоріна він зупинився.

— Вам сюди.

Постукавши у двері, Максим одразу пішов.

За мить двері відчинилися, і назустріч вийшов Гірш.

Побачивши Лолу, він по-батьківськи міцно обійняв її.

— Здрастуй, Лолочко.

— Доброго ранку, Семене Яковичу. Як тато?

Вона дивилася на головного лікаря так уважно, що йому здалося: її погляд просвічує його наскрізь.

Збрехати було б неможливо.

Та він і не збирався.

— Стан без змін. Він тяжкий. Але ми не втрачаємо надії. Твій батько сильна людина. Він витримає.

— До нього можна?

— Взагалі-то при такому діагнозі перші кілька днів пацієнтів тримають в ізоляції. Будь-яке хвилювання зараз небажане. Але я завжди вважав, що підтримка близьких іноді не менш важлива за ліки. Просто пам'ятай: йому потрібен спокій. І ще — не можна сидіти поруч постійно. Треба давати йому можливість відпочивати.

Семен Якович ледь усміхнувся.

— А тепер іди. Вам є про що поговорити.

Лола нерішуче переступила поріг палати.

Гірш важко зітхнув і повільно рушив до виходу з відділення.

— Привіт, мишенятко, — одразу сказав Зорін, намагаючись говорити бадьоро. — А я тут, бачиш, у санаторії відпочиваю...

Лола кинулася до батька, обійняла його й прошепотіла:

— Як же ти мене налякав... Ще тиждень тому ми разом бігали крос. Що сталося?

— Старіємо, доню. Таке трапляється.

Він усміхнувся.

Надто старанно усміхнувся.

— Тільки не з тобою. Ти ж ніколи навіть до лікарів не звертався! Інфаркт не виникає просто так. Повинна бути причина.

— Причина... — задумливо повторив Зорін.

Він узяв доньку за руку.

— Так. Причина є.

— Яка?

— Це довга історія.

— Я нікуди не поспішаю.

— Пам'ятаєш, як у дитинстві ти знайшла в мене старого листа?

— Звичайно пам'ятаю.

— А я пообіцяв колись розповісти тобі про жінку, яка його написала.

— І змусив чекати дванадцять років.

— Зате тепер дочекаєшся. Сьогодні ти дізнаєшся все.

— Але до чого тут інфаркт?

— Я ж кажу — це довга історія.

Микола Сергійович зручніше вмостився на подушці, на мить заплющив очі, ніби збираючись із думками, а потім почав:

— Її звали Оля. Ми познайомилися ще дітьми в інтернаті. Вона стала моїм першим коханням. Ми мріяли одружитися, але мене посадили до в'язниці. Відтоді ми більше не бачилися.

Потім, як ти знаєш, я втік із Радянського Союзу.

Я розумів, що, найімовірніше, більше ніколи її не зустріну.

Тому намагався забути.

Поринув у роботу, будував кар'єру.

І ні, святим я не був.

Час від часу в моєму житті з'являлися жінки.

Але щойно я відчував, що стосунки починають ставати серйозними, одразу діставав листа від Олі й перечитував його.

Після цього в голові виникало одне й те саме запитання:

«А що, як просто зараз у ці двері зайде Оля? Чи залишуся я з цією жінкою?»

І відповідь завжди була однакова.

Ні.

Тоді я чесно пояснював усе черговій подрузі й припиняв стосунки ще до того, як вони встигали стати справжніми.

Так тривало багато років.

Аж поки я не зустрів твою маму.

Кейт була журналісткою великого наукового видання, яке писало про інформаційні технології.

Якось вона брала в мене інтерв'ю.

Красунею її назвати було важко.

Але вона миттєво привернула мою увагу своїм розумом.

Вона справді розумілася на тому, про що писала.

Це вразило мене.

Не щодня зустрінеш людину, з якою можна обговорювати нові алгоритми чи перспективи розвитку програмування.

Ми почали зустрічатися.

Я не забув про Олю.

Просто за роки біль притупився.

Я пам'ятав свій звичний спосіб перевірки почуттів, але весь час відкладав його.

Казав собі:

«Нічого серйозного не відбувається. Я ж її не кохаю. Все закінчиться так само, як і раніше. Але зараз мені добре з Кейт. Нехай поки буде так...»

А потім усе закрутилося занадто швидко.

Одного дня Кейт сказала:

— Ніку, скоро ти станеш татом.

І світ раптом перестав бути зрозумілим.

Далі все відбувалося ніби в тумані.

Отямився я вже тоді, коли стояв перед вівтарем.

Священник дивився на мене й запитував:

— Нік Стар, чи береш ти Кейт Бейкер за дружину?

У реальному світі минуло, мабуть, секунд п'ять.

Але для мене вони розтягнулися на цілу вічність.

Я знову поставив собі те саме запитання:

«А що, як просто зараз у ці двері зайде Оля?»

І вперше не зміг відповісти.

Я просто не міг уявити її там.