Розділ 8

Розділ 8

Ранок свого другого дня в лікарні єдина пацієнтка VIP-палати зустрічала в доброму настрої.

Сьогодні вона прокинулася без болю — а така розкіш останнім часом випадала їй украй рідко.

Натиснувши кнопку керування ліжком, Ольга Володимирівна перевела спинку в напівсидяче положення й, діставши з тумбочки дзеркальце та гребінець, звичними рухами почала вкладати неслухняне сиве волосся.

Особливої потреби в цьому не було, але навіть тепер, у своєму нинішньому стані, вона залишалася жінкою.

Тим часом до палати увійшов Максим із тацею, на якій стояли запашна чашка кави й свіжий круасан.

— Обслуговування номерів! — бадьоро доповів він, сяючи усмішкою. — Як вам спалося, мадам?

— Сніданок у ліжко? — здивовано промовила пацієнтка. — Але ж я нічого не замовляла...

— У нашому готелі це входить у вартість проживання! — урочисто повідомив молодий фельдшер і поставив тацю на тумбочку біля ліжка.

— Дякую, — щиро всміхнулася Ольга Володимирівна. — Їсти мені зовсім не хочеться, а от каву я із задоволенням вип'ю.

Зробивши кілька ковтків, вона заплющила очі від насолоди й тихо промовила:

— Чудово... Міцна, справжня кава зимового ранку. Що ще потрібно для щастя?

— Ви перебільшуєте, — заперечив Агатов. — Чашка кави — це ж дрібниця.

— Повірте літній жінці, Максиме, — усміхнулася вона. — Щастя якраз і складається з дрібниць.

— Так, я часто чув цей вислів, але поки що не готовий із ним погодитися.

— Це — поки що. Щоб зрозуміти найпростіші й найочевидніші істини, людині потрібен час. Іноді — ціле життя. Але з роками ви обов'язково це збагнете.

— Можливо, — чемно погодився Максим. — Не буду сперечатися. Чим займемося сьогодні? Може, увімкнути вам телевізор?

— Якщо не заперечуєте, я б попросила продовжити читати мою книгу.

— Із великим задоволенням! Мені й самому страшенно цікаво дізнатися, що було далі.

Тут Агатов трохи зніяковів і після короткої паузи додав:

— Знаєте, я вночі без вашого дозволу продовжив читати. Сподіваюся, ви не образилися?

— Звісно ж ні! — засміялася Ольга Володимирівна. — Мені навіть приємно, що мої мемуари цікаві молодому поколінню. А знаєте що? Починайте саме з того місця, де зупинилися. Я майже напам'ять знаю всю книгу, а вам було б нудно перечитувати вже прочитане.

— Я зупинився на 1970 році, коли вас призначили начальницею відділу культури в Первомайську. Тоді продовжимо.

Максим відкрив книгу на потрібній сторінці й почав читати.

Ольга Володимирівна слухала, задумливо дивлячись на зимові хмари за вікном.

«Я вже майже сім років жила у Первомайську. І шість із половиною з них до мене наполегливо залицявся керівник оркестру районного будинку культури Ігор Степанович Мельников — симпатичний, самотній чоловік із репутацією поважної людини та справжнього професіонала своєї справи.

Він був старший за мене лише на кілька років і, за мірками того часу, дуже непогано заробляв.

Усі мої друзі й знайомі в один голос запевняли, що Ігор — чудова партія для мене, й наполегливо радили звернути на нього увагу.

Сам він часто жартував, що я все одно нікуди від нього не подінуся і рано чи пізно стану його дружиною.

Ігор справді кохав мене.

Я ж довгий час не могла відповісти взаємністю.

Та він не здавався.

Шлях до мого серця Ігор знайшов через Надійку.

Спочатку він завоював прихильність моєї доньки: дарував подарунки, забирав із дитячого садка, навчав грі на трубі, возив нас на море.

Надя просто обожнювала його і часто просила запросити «дядька Ігоря» в гості.

Я бачила, з якою ніжністю він ставиться до неї, і поступово почала підпускати його ближче.

У травні 1970 року ми розписалися.

Мабуть, я просто втомилася тримати оборону.

А ще Надійці був потрібен батько, і Ігор здавався найкращою людиною для цієї ролі.

Ми прожили разом сім років.

І спочатку жили цілком непогано.

Якщо не враховувати одного: я так і не змогла полюбити свого другого чоловіка.

Я поважала його й була безмежно вдячна за все, що він робив для мене та Надійки.

Але любові не було.

Ігор це знав.

Саме ця думка повільно й невблаганно отруювала його душу.

Згодом він почав випивати.

Спочатку лише у вихідні, потім усе частіше.

Пив на самоті — в гаражі або на кухні.

Після цього ніколи не бешкетував.

Навпаки — ставав мовчазним, замкнутим і безмежно сумним.

Іноді мені навіть здавалося, що краще б він кричав чи бив посуд.

Тоді біль, який руйнував його зсередини, хоча б знаходив вихід.

Я намагалася говорити з ним, переконувати, лікувати, підтримувати.

Усе було марно.

Повернути його до життя могла лише моя любов.

А я не могла дати того, чого не мала.

Як би не хотіла — не могла.

Зрештою через порушення трудової дисципліни його звільнили з будинку культури.

Після цього він остаточно зламався і почав пити майже без просвітку.

Я розуміла: не можу дозволити, щоб Надя росла поруч із людиною, яка поступово спивається.

Одного дня я наважилася на серйозну розмову.

Повертаючись із роботи, подумки багато разів повторювала ті жорсткі слова, які мала сказати.

Та, підійшовши до будинку, побачила натовп біля під'їзду.

Міліціонери опитували сусідів.

На асфальті під балконом лежало тіло, накрите простирадлом.

У мене підкосилися ноги.

Я просто сіла на землю.

Виявилося, що за пів години до того сильно напідпитку Ігор вийшов покурити на балкон, утратив рівновагу й упав із п'ятого поверху.

Свідки стверджували, що це був нещасний випадок.

Він не збирався накладати на себе руки.

Але мені від цього не ставало легше.

Я почувалася винною.

І, мабуть, почуваюся винною досі.