Розділ 7

Розділ 7

Надзвичайно красиве, яскраво-помаранчеве світло зимового світанку метр за метром відвойовувало у темряви місто, що прокидалося. Морозний ранок відбивався безпричинною, але щирою радістю на обличчях рідкісних перехожих, які поспішали засніженими тротуарами у своїх щоденних справах.

Спостерігаючи за цим, Семен Якович із кожною хвилиною дедалі більше переймався незрозумілою, але напрочуд сильною вірою в те, що новий день неодмінно принесе добрі зміни.

Нарешті він відвернувся від вікна, не в силах більше дивитися на сліпучі промені сонця, й повернувся до робочого столу.

На столі лежала історія хвороби Зоріна.

За ніч у ній не з'явилося жодного нового запису, але Семен Якович знову перегорнув усі сторінки, ніби сподіваючись знайти помилку в невтішному діагнозі.

Марно.

Помилки не було.

Стан його друга справді залишався критичним.

Гірш чудово розумів, що в подібних випадках результат залежить уже не стільки від лікарів, скільки від тих вищих сил, у існуванні яких він не раз переконувався за роки своєї медичної практики.

Залишалося тільки сподіватися і вірити.

Раптовий дзвінок мобільного телефону змусив його здригнутися.

Побачивши на дисплеї ім'я «Лола», Семен Якович не одразу відповів.

Кілька секунд він збирався з думками перед непростою розмовою.

— Так, Лолочко. Доброго ранку, — нарешті сказав він, намагаючись надати голосу бадьорості.

— Доброго ранку, Семене Яковичу. Як там тато?

— Ну... Як тобі сказати... — зам'явся Гірш.

— Як я розумію, добрих новин немає? Говоріть прямо. Не треба підбирати слова.

Голос Лоли звучав схвильовано, але водночас твердо й рішуче.

— Лолочко, розумієш... У стані твого батька відсутність поганих новин — це вже добра новина. Ми робимо все можливе, але не буду тебе обманювати. Ситуація дуже серйозна. Тобі потрібно поспішати. Де ти зараз?

— Лечу, — відповіла вона, ледве стримуючи сльози. — Зараз пересадка у Франкфурті.

— Добре. До зустрічі. Тримайся.

Саме в цей момент до неї підійшла стюардеса й попросила вимкнути мобільний телефон, оскільки літак уже готувався до зльоту.

Лола виконала прохання й машинально пристебнула ремінь безпеки.

У її очах тривога боролася з надією.

Вона дивилася крізь ілюмінатор на злітну смугу, яка стрімко бігла назустріч, поступово розчиняючись під крилами літака.

Коли літак набрав висоту, Лола відкрила ноутбук і знайшла папку із сімейним архівом.

Серед десятків відеофайлів її увагу привернув старий запис інтерв'ю з батьком.

Вона чудово пам'ятала той день.

Розмова відбулася ввечері після святкування шістдесятиріччя Миколи Сергійовича.

Тоді сімнадцятирічна Лола буквально змусила батька розповісти перед камерою історію свого американського успіху.

Минуло вже понад десять років.

Тепер вона дивилася це відео зовсім іншими очима.

На екрані тремтіло зображення, зняте її недосвідченою рукою.

У кадрі сидів у кріслі втомлений після свята ювіляр.

— Отже, пані та панове, ми беремо інтерв'ю у легендарного Ніка Старра! — лунав за кадром веселий голос Лоли. — У чому ж секрет його успіху? Запитаймо в нього самого!

— Ніяких інтерв'ю, — невдоволено бурчав Микола Сергійович. — Невже я не можу хоча б у власний день народження просто відпочити й поспілкуватися з донькою? Вимикай камеру. Краще поговоримо.

— Поговоримо обов'язково. Але камеру я не вимикатиму! Ти вже сто разів обіцяв розповісти свою історію. Сьогодні не відкрутишся!

— Гаразд, — усміхнувся батько. — Що саме ти хочеш знати?

— Усе. Починай із першого дня в Америці.

— Добре. Уже записує? Тоді слухай.

У 1961 році я прибув на торговельному судні до порту Нью-Йорка. Капітан передав мене представникам міграційної служби. Уже першого дня я подав заяву на отримання політичного притулку в США.

Мої шанси були досить високими. У Радянському Союзі мене справді переслідували за політичними статтями, а між нашими країнами тоді вирувала холодна війна. Америка досить охоче надавала притулок тим небагатьом, кому вдавалося втекти з Союзу.

Процедура отримання громадянства розтягнулася на кілька років. Але вже за кілька місяців перебування в центрі адаптації іммігрантів я отримав тимчасові документи на ім'я Ніколас Старр.

Саме так американські чиновники переклали моє ім'я та прізвище.

Ці документи давали мені право вільно пересуватися країною та офіційно працювати.

Держава запропонувала безкоштовні річні курси англійської мови за програмою адаптації іммігрантів.

Навчання давалося легко.

А вечорами я працював у невеликій майстерні з ремонту побутової техніки.

Там мені дуже знадобилися знання радіоелектроніки та вміння поводитися з паяльником.

Робота захоплювала мене.

Я ніколи раніше не бачив такого розмаїття техніки.

У Радянському Союзі навіть радіоприймач був далеко не в кожній родині.

А тут повсюди стояли телевізори — навіть кольорові! — пральні машини, холодильники, пилососи, магнітофони, кінокамери та безліч інших речей.

Тоді я постійно ставив собі одне й те саме запитання.

Чому країна, здатна будувати космічні кораблі та міжконтинентальні ракети, не може виготовити нормальний холодильник чи телевізор?

У ті роки мені було соромно за свою батьківщину.

І поступово, десь глибоко всередині, я почав ставати американцем.

Я не боявся роботи.

Мої доходи поступово зростали.

Уже через рік я винайняв свою першу маленьку квартиру.

Після зміни часто залишався в майстерні й годинами вивчав нові схеми, мікросхеми та прилади.

Найскладніші поломки ставали для мене особистим викликом.

Я не заспокоювався доти, доки не знаходив рішення.

Згодом усі безнадійні випадки почали передавати саме мені.