Розділ 6

Розділ 6

Коли Максим повернувся до кабінету головного лікаря з книгою, на столі на нього вже чекала паруюча чашка знаменитої на всю клініку ароматної кави.

Вдячно кивнувши, він із задоволенням зробив перший ковток і завмер, насолоджуючись неповторним смаком напою.

Пауза трохи затягнулася. Помітивши очікувальний погляд Семена Яковича, Агатов ніби прокинувся від задуми й мовив:

— Ну що ж... Я готовий. Починаємо?

— Так, починай. На чому ти там зупинився? — зручно вмощуючись у кріслі, запитав Гірш.

— Я дійшов до моменту, коли Колю посадили до в'язниці. Може, прочитати з самого початку?

— Не треба. Що було до того, я й без книги знаю. Читай далі.

— Гаразд.

Максим сів у крісло навпроти Семена Яковича, закинув ногу на ногу й почав читати вголос.

З кожною сторінкою події, описані в книзі, ставали дедалі живішими й відчутнішими. Мемуари захоплювали настільки, що відірватися від них було неможливо.

Ось що згадувала Ольга Володимирівна:

«Після вступу до Миколаївського швейного училища я несподівано для самої себе з головою поринула в навчання. Мабуть, саме так — постійною працею — я намагалася заглушити думки про Колю.

Мої дні, схожі один на одного, пролітали непомітно. Я прокидалася вдосвіта, поспішала на заняття, потім годинами сиділа за швейною машинкою, а пізно ввечері буквально падала з ніг від утоми.

Думати було ніколи.

І це мене цілком влаштовувало.

Я працювала настільки старанно, що з часом стала однією з найкращих учениць училища.

Невдовзі з'явилися й перші замовники. Мене почали рекомендувати знайомим. Саме тоді до мене звернулася інтелігентна, зі смаком одягнена жінка середнього віку. Вона представилася Софією Григорівною й попросила пошити спідницю за викрійкою із закордонного модного журналу.

На той час я могла лише мріяти про те, щоб потримати такий журнал у руках, тому із захопленням взялася до роботи.

Результат настільки сподобався Софії Григорівні, що вона одразу зробила нове замовлення. Потім ще одне. А потім ще.

Гроші, дефіцитні тканини та іноземні журнали ніколи не були для неї проблемою, адже вона була дружиною першого секретаря обкому партії Андрія Юрійовича Малюнкіна.

Але найбільше мене вражало інше.

Софія Григорівна була доброю, чуйною й надзвичайно порядною людиною.

Від самого початку вона ставилася до мене майже як до рідної доньки — підтримувала, допомагала, цікавилася моїми справами.

Так поступово наші ділові стосунки переросли в майже дружні.

Я часто бувала в домі Малюнкіних.

І саме там одного разу познайомилася з їхнім сином — Михайлом Андрійовичем.

Він щойно закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин, і йому пророкували блискучий початок дипломатичної кар'єри.

Батько вже подбав про його призначення до посольства СРСР у Німецькій Демократичній Республіці.

Того вечора гості Малюнкіних кілька разів піднімали келихи саме за майбутній успіх Михайла.

Коли вечеря закінчилася й гості розійшлися, Софія Григорівна попросила мене затриматися.

Вона запросила мене на кухню, налила нам по келиху домашнього вина й почала розмову.

— Оленько, ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся... — сказала вона, прикурюючи через мундштук дорогу імпортну цигарку. — Я ніколи не побажала б тобі нічого поганого.

— Звісно, знаю, Софіє Григорівно.

— От і добре. Тільки вислухай мене до кінця й не перебивай.

Було помітно, що вона хвилюється.

Софія Григорівна майже залпом випила вино, перш ніж продовжити.

— Я вас уважно слухаю, — відповіла я.

— У нашого Міші може бути блискуча кар'єра. Якщо він розпочне службу одразу з посольства в НДР, перед ним відкриються величезні перспективи. Андрій Юрійович зробив усе можливе, щоб це сталося. Найімовірніше, жодних проблем не буде, але...

Вона нервово крутила в руках коробку сірників і раптом упустила її на підлогу.

Я підняла коробку й поклала на стіл.

— Дякую, — розсіяно мовила Софія Григорівна. — Так ось... Усі наші зусилля можуть виявитися марними, якщо Міша найближчим часом не одружиться. Для дипломата це дуже важливо. Потрібно відповідати моральному образу радянського працівника за кордоном. Розумієш?

— Так. Але я не розумію, до чого тут я.

— Оленько, ну годі. Усе ти прекрасно розумієш.

Вона раптом взяла мене за руку й подивилася просто в очі.

— Виходь за нього заміж. Зараз ти його майже не знаєш, але хлопець він непоганий. А там, як то кажуть, стерпиться — злюбиться. Поїдеш за кордон. Побачиш світ. Уявляєш, які перед тобою відкриються можливості?

— Навіть не знаю... Мені треба все добре обдумати...

— Та нічого тут думати! — гаряче заперечила Софія Григорівна. — Що ти втрачаєш? Кімнату в гуртожитку? Хлопця в тебе немає. А кращої партії, ніж мій син, ти навряд чи знайдеш. Погоджуйся.

— І все-таки мені потрібен час, — розгублено відповіла я.

Схопивши свою хустинку, я майже втекла з їхнього дому.

Мене ніхто не наздоганяв.

Більше того, наступні три дні Малюнкіни взагалі ніяк не нагадували про свою пропозицію.

І це було мудро.

Залишившись наодинці зі своїми думками, я недовго опиралася.

Переваги такого шлюбу були надто очевидними.

Уперше за останні роки доля давала мені реальний шанс змінити життя.

І зрештою я вирішила, що відмовлятися від нього нерозумно.

За кілька днів я сама зателефонувала Софії Григорівні.

Весілля відбулося швидко й без особливого розмаху.

За столом у домі моїх нових родичів зібралися лише найближчі друзі сім'ї.

Пам'ятаю, того вечора ми з Михайлом навіть не поцілувалися.

Гостям це пояснювали надмірною сором'язливістю нареченої.

А я сиділа й дивилася на обручку на своєму пальці, не розуміючи, як узагалі опинилася тут — у весільній сукні, поруч із майже незнайомим чоловіком.