Розділ 5

Розділ 5

Масивні двері відчинилися так безшумно, що Максим навіть не помітив появи Гірша.

Семен Якович тихо підійшов до ліжка сплячої пацієнтки й кілька секунд уважно вдивлявся в її обличчя.

Потім задумливо промовив:

— Отже, ось яка ти, Олю...

Його голос вирвав Максима з полону важких спогадів.

— А я й не почув, як ви зайшли, — пошепки відповів він. — Вона спить уже півтори години.

— Ну й добре. Не будемо їй заважати. Ходімо, я тебе кавою пригощу. Ніч попереду довга.

— О, із задоволенням! — пожвавішав Максим.

У лікарні всі знали: найкращу каву варив саме головний лікар.

Щоправда, цієї честі удостоювалися далеко не всі.

До числа обраних Агатов досі не належав.

Більше того, він жодного разу не був у кабінеті головлікаря.

Тому, опинившись там уперше, із цікавістю розглядав знамениту колекцію настінних годинників, яку Семен Якович збирав упродовж усього життя.

— Семене Яковичу, можна поставити запитання? — поцікавився Максим.

І, не чекаючи відповіді, продовжив:

— Чому у вас на стінах тільки годинники? Немає жодного диплома, грамоти чи нагороди. Вам же точно є чим пишатися.

Гірш усміхнувся, не відриваючись від приготування кави.

— А тому, що годинники важливіші.

— Чим?

— Дипломи розслабляють. Дивишся на них і думаєш, що вже чогось досяг. А годинники щодня нагадують, скільки всього ти ще не встиг зробити.

Максим замислено кивнув.

— Мудро. Треба запам'ятати.

На кілька секунд запанувала тиша.

Потім він обережно запитав:

— До речі, а хіба ви зараз не повинні бути на своєму банкеті?

Гірш повільно поставив турку на гарячий пісок.

— Зараз я саме там, де повинен бути.

Прозвучало це спокійно.

Але дуже сумно.

— Сьогодні мені не до святкувань. На прощання з роботою прилетів мій найкращий друг. Коля Зорін. А зараз він лежить у сусідній палаті після інфаркту. І найстрашніше те, що цей інфаркт стався через зустріч із жінкою, яку він кохав усе життя. Жінкою, яку шукав майже п'ятдесят років.

Гірш важко зітхнув.

— Її звати Ольга Володимирівна Крилова.

— Пам'ятає вона його! — раптом вигукнув Максим.

Семен Якович здивовано підняв брови.

— Що?

— Пам'ятає! І дуже добре пам'ятає! Перед сном вона попросила мене почитати її мемуари. Там надзвичайно багато спогадів про Колю.

Гірш настільки різко повернувся до співрозмовника, що мало не перекинув турку.

Густа кава виплеснулася на пісок.

Повітря миттєво наповнив гіркуватий аромат.

— Мемуари? — перепитав він. — Які ще мемуари?

— Вона написала автобіографічну книгу. Власне, я вже прочитав значну її частину.

Максим раптом замовк.

Потім уважно подивився на головного лікаря.

— Зачекайте... То виходить, це ви той самий Семен, через якого Колю посадили до в'язниці?

Гірш сумно усміхнувся.

— Через мене його не лише посадили. Через мене його могли посадити вдруге — вже після звільнення.

— Як це?

Семен Якович мовчки простягнув Максимові чашку кави.

Потім налив собі.

Сів у крісло навпроти.

І почав розповідати.

Максим слухав із величезною цікавістю.

Після мемуарів Ольги Володимирівни ця історія стала для нього особливо важливою.

— У 1961 році Колю звільнили, — почав Гірш. — І перше, що він зробив, — поїхав до Вознесенська.

Прибувши туди, він одразу попрямував до дитячого будинку.

Але замість інтернату побачив міський архів.

Сторож підказав йому адресу колишньої директорки.

Лариса Михайлівна прийняла Колю дуже тепло.

Напоїла чаєм.

Розповіла все, що знала.

Оля після школи вступила до швейного училища в Миколаєві.

А потім зникла.

На зустрічі випускників не приїжджала.

Листів не писала.

Ніхто нічого про неї не знав.

Не втрачаючи надії, Коля вирушив до Миколаєва.

Сподівався знайти її сліди через училище.

Та у відділі кадрів відмовилися надавати будь-яку інформацію.

А щойно побачили довідку про звільнення з місць ув'язнення — взагалі попросили його піти.

Особливо нервував директор училища — товариш Скринкін.

Огрядний чоловік із дуже полохливими очима.

І саме цей страх наштовхнув Колю на ідею.

Увечері він дочекався кінця робочого дня й непомітно пішов слідом за директором.

Той скорочував шлях додому через парк.

Коли навколо нікого не залишилося, Коля наздогнав його в темряві, приставив до спини палицю й грізно прошипів:

— Стояти. Рипнешся — пристрелю.

Скринкін мало не впав від жаху.

— По-хорошому ти не зрозумів, — продовжив Коля. — Тож повторюю: що ти знаєш про Ольгу Крилову?

Директор затремтів усім тілом.

— Вона... вона два роки тому вийшла заміж за сина першого секретаря обкому! Потім поїхала за кордон разом із чоловіком-дипломатом! Клянусь, більше нічого не знаю!

— От і добре.

Коля забрав палицю.

— Стій і не озирайся. А про мене забудь. Якщо підеш до міліції — знайду.

Після цього він розчинився в темряві парку.

Новина була важкою.

Сам факт Олиного заміжжя його не лякав.

Коля був упевнений, що варто їм лише зустрітися — і все можна буде повернути.

Але те, що вона виїхала з Радянського Союзу, значно ускладнювало пошуки.

Ба більше, самі пошуки ставали небезпечними.

Важко було уявити реакцію секретаря обкому, якби він дізнався, що його невісткою цікавиться колишній політичний в'язень.

Тож із Миколаєва потрібно було їхати.

І якнайшвидше.

Тоді Коля згадав про мене.

Усе, що він знав, — це назва київського медучилища, до якого я колись збирався вступати.

Грошей майже не було.

Тому кілька днів він працював вантажником.